Від початку війни 24 лютого 2022 року сталося чимало змін у соціальному, політичному та економічному вимірах України. Але також важливим є розуміння того, як вплинула війна на релігійний простір. Адже в той час, як українські церкви зазнають руйнувань, а духовенство потерпає від переслідувань агресора, в Україні залишається чимало храмів Української Православної Церкви, яка перебуває у єдності з Московським Патріархатом.
Чому під прицілом окупантів українські святині?
Примітно, що впродовж трьох тижнів російсько-української війни на території нашої держави пошкоджено 28 церков, мечетей, синагог майже у 6 областях України. Про це повідомляє Державна служба України з етнополітики та свободи совісті: «Постраждали вже щонайменше 28 споруд духовного значення (не враховуючи прилеглих будівель) у щонайменше шести областях України: Київській, Донецькій, Житомирській, Луганській, Харківській та Чернігівській. Переважна більшість із них ‒ православні храми», – сказано в повідомленні.
Як не дивно, більшість православних храмів, які пошкоджують або руйнують російські війська, належать до УПЦ (МП). Так, 12 березня 2022 року обстріляли Святогірську Лавру УПЦ (МП) у Донецькій області. Варто зазначити, що саме ця святиня була однією із ключових конфесійної громади після Києво-Печерської Лаври.
Як розцінювати такі вчинки окупантів? Логічно, звісно, неможливо пояснити, адже у чималій кількості цих храмів агітували за братню любов між народами та порозуміння. Зокрема, та ж Святогірська Лавра була однією із ключових молитовних точок у проєкті «Паломниця» Оксани Марченко, який в українському медіапросторі називали проросійським і пропагандистсько зорієнтованим. Чи, можливо, у стратегії ворога є якийсь план, щоб через руйнацію храмів запевнити всіх, що це не «свої»?
Важко збагнути ворожу тактику, однак те, що видається очевидним, – Росія не просто чинить жорстоко та антигуманно. Вона поводить себе аморально, зважаючи на те, що зазвичай в історії війн противники намагалися не рухати святині, а мирне населення могло ховатися у храмах, знаючи, що на цю територію точно не посягнуть.
Росія не просто руйнує невеликі парафіяльні храми у селах та невеликих містечках, але знищує споруди загальноісторичного сакрального значення, як, наприклад, пошкоджено Успенський собор у Харкові.
Ще один промовистий факт: у неділю, 13 березня, у Москві Патріарх Кирило благословив військових РФ на війну з Україною. Він демонстративно подарував ікону командувачу росгвардії Віктору Золотову, який пообіцяв зламати опір українських військових.
До речі, ще одним вкидом російської пропаганди є те, що в Україні відбувається переслідування Московського Патріархату, і, за словами пропагандистів, це також одна з причин, через яку РФ затіяла спецоперацію.
Натомість в реальності російські війська самі і переслідують духовенство та вірян саме цієї конфесійної спільноти.
Переслідування духовенства
27 лютого єпископ Одеської єпархії ПЦУ заявив про взяття у полон отця Василя Вирозуба. Священник разом із гуманітарною місією вирушили на острів Зміїний, щоб забрати тіла відважних українських прикордонників, які дали відповідь «русскому кораблю». Виявилося, що повідомлення про смерть відважних українців було фейком, їх захопили у полон, а направлення гуманітарної місії – це пастка ворога.
Зранку 14 березня в окупованому Бердянську загарбники провели обшук помешкання, арештували й вивезли невідомо куди священника ПЦУ о. Олега Ніколаєва. Невдовзі його відпустили. За день до того, 13 березня, в Волновасі російські військові вбили капелана ПЦУ ігумена Платона (Моргунова), який тривалий час служив у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі.
Митрополит Епіфаній зазначив, що в регіонах, де наразі є «гарячі точки», духовенство Православної Церкви України намагаються терором схилити на російську сторону, однак це не вдається. Від початку війни вбито трьох священників Церкви. Також було повідомлення від української розвідки, що Москва планує замах на самого Блаженнішого Епіфанія, а також авіаатаку на Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир та Софію Київську. Митрополит вирішив, що не переїжджатиме з Києва і продовжує здійснювати всі богослужіння у столиці. Також Митрополит Епіфаній зазначив, що двері ПЦУ відчинені для духовенства УПЦ (МП).
Чи об’єднаються всі гілки Православ’я в Україні?
З початком війни чимало єпископів УПЦ (МП) відмовилися від поминання Патріарха Кирила впродовж богослужіння. У Львові Митрополит Львівський та Галицький УПЦ (МП) Філарет через лист духовенства єпархії звернувся до Предстоятеля Церкви – Блаженнішого Онуфрія з проханням відмовитися від покровительства Московського Патріархату.
2 березня, через шість днів після початку російського вторгнення, він підписав відкритий лист від священиків своєї єпархії з проханням до Архієрейського Собору УПЦ оголосити про розрив з Московським Патріархатом. Митрополит мотивував це тим, що, зважаючи на обставини воєнних дій, на духовенство чинять величезний тиск, зокрема у західній Україні.
Варто зазначити, що прагнення духовенства – відокремитися від Москви і отримати власну автокефалію. Такі позиції, до слова, є і у єпископів інших єпархій. Стосовно цієї ідеї вже висловилися інші експерти. Зокрема, релігійний експерт, архімандрит Кирило Говорун зазначив на сайті «The Page», що в УПЦ (МП) є кілька варіантів – залишити все, як є і сподіватися, що ситуація вирішиться на тлі загальних воєнних підсумків, або возз’єднатися із ПЦУ: «Тут УПЦ МП доведеться змиритися з тим, що її аргументи проти створення ПЦУ були надуманими й несправедливими. І розпочати процес поступового переходу. Який може бути як організованим і вестися на найвищому рівні (тут арбітром може виступити Константинопольський патріарх Варфоломій), так і хаотичним та неконтрольованим. Коли почнуть масово переходити парафії, яким взагалі не потрібно схвалення».
Наразі остаточних позицій від Блаженнішого Онуфрія немає. Із офіційних заяв у медіа Предстоятель засудив вчинки Росії і навіть 16 березня допоміг влаштувати гуманітарний коридор з Маріуполя, про що у щоденному зверненні до українців подякував Президент Володимир Зеленський.
Однак, гадаємо, що церковне питання мусить невдовзі вирішитися, адже у деяких громадах, на місцевому рівні, не дозволили функціонувати храмам УПЦ (МП), як от у Дрогобицькій ОТГ у Львівській області та інших.
На мою думку, прагнення власної автокефалії для УПЦ (МП) – це спроба ввійти у «конфесійну ізоляцію». Москва ніколи не визнає цієї автокефалії, як і інші православні Церкви, тобто громада фактично повторить досвід УПЦ КП чи УАПЦ, яких тривалий час сприймали за нелегітимних самозванців. Тобто для УПЦ (МП) є два шляхи – це забути всі пропагандистські викиди щодо ПЦУ та Митрополита Епіфанія і приєднатися до створення єдиного українського православного простору; або залишатися з Церквою окупанта. Зважаючи на перебіг війни і злочини РФ щодо українців, вибір виглядає очевидним.
Загалом релігійний простір в Україні спрямований на забезпечення духовної підтримки для влади, війська, народу. Всі конфесії та релігійні деномінації поглибили служіння для вимушених переселенців, а також шукають шляхи забезпечення всім необхідним українських військових. Зважаючи на цифрові можливості, чимала кількість греко-католицьких, православних, римо-католицьких священників організовує онлайн-молитви та читання Святого Письма, оскільки такий досвід є у конфесійних громад ще з часу пандемії COVID-19. Віряни багатьох храмів у регіонах, де відносно стабільна ситуація, плетуть маскувальні сітки для військових, а також збирають продукти, засоби гігієни, одяг, військові набори на передову.
Як і впродовж Революції Гідності, так і у межах російсько-української війни, Церква глобально відчинила двері для кожного, хто прагне підтримки і допомоги. Виявилось, що у війни не тільки соціальний, політичний, економічний фронти, але також релігійний, адже Росія прагнула впродовж понад тридцяти років української незалежності здійснювати вплив у різних сегментах нашого життя. Сподіваємось, що окупанти припинять знищувати сакральні споруди, вбивати священнослужителів та захоплювати їх у полон, а український релігійний простір буде українським на усіх рівнях.
Підготувала Юліана Лавриш, доцент кафедри нових медій факультету журналістики