Я народилася у Хмильовці – маленькому, захованому в горах селі, де не було ні магазину, ні аптеки. Зате були яблуні, що хиляться від плодів, та ранкові тумани, які повільно спадали з яру, наче ковдра, що вкриває стару лаву. Це село було моїм дитинством: із запахом хліба, який бабуся пекла у печі, з голосами сусідів, які перегукувалися через паркан, і з безкраїм простором, де світ здавався нескінченним.
Колись у Хмильовці було людно. Дим стелився з коминів, хліб пікся в печах, у полі косили траву, а над усім цим дитячий сміх, що лунав до самого лісу. Село жило. Село дихало. І я там росла, босонога й радісна, обіймаючи поглядом гори, які, здається, завжди обіймали у відповідь.
Хмильовець невеличке, але надзвичайно мальовниче село всього за п’ять кілометрів від Славська. Серед гір, тиші та зелені колись вирувало життя. Люди тут жили: щиро працювали, справляли весілля, ходили один до одного в гості без дзвінків. Навколо тільки безмежна краса: ліси, чисте повітря, простір. Це місце досі зберігає особливу атмосферу спокою й пам’яті, навіть коли більшість хат уже стоять без вікон і дверей. Та для тих, хто народився тут, Хмильовець залишається частинкою серця – живим, хоч і майже безлюдним.
Про це минуле життя мені розповіла бабуся Настя. Вона пам’ятає живе село: як збиралися сусіди на спільну працю, як співали колискові, які чути було на півсела, як на Великдень усі вивішували найкращі рушники. У її словах не просто пам’ять, а справжнє тепло часу, коли люди були ближчими один до одного.
Бабуся Анастасія прожила тут усе своє життя. Народилася ще до війни, пройшла крізь усе: голод, колгоспи, відлигу. В її хаті ще пахне вишитими рушниками, сушками з яблук і старими книжками без обкладинок. Я пам’ятаю, як вона розповідала: «Раніше тут усе співало. Люди сходилися на вечорниці, грали на гармошці, співали. Кожне весілля, як пісня, кожні похорони, як молитва».
Вона поїхала з Хмильовця, бо лишилася сама. Село почало рідшати ще в 90-х. Одні виїхали на заробітки, інші – ближче до цивілізації, а хтось просто змирився: нічого вже не буде.
Стрико Юрій Кузьмін останній. Він живе тут, у хаті з синіми вікнами, які ще тримаються на старих рамах. Його день починається з розмови з котиком Сніжком. Білий, пухнастий, мов сніг у березні, коли вже не чекаєш, а він ще ліпиться до землі.
Юра не нарікає. Каже: «Хтось мусить бути тут, бо якщо всі підуть, то й село зникне». Він носить воду з криниці, рубає дрова, дивиться на світ не очима, а душею.
Я зайшла до нього якось. У хаті – тиша, але тепла. Стоїть стілець який чекає, що невдовзі хтось знову сяде на нього. І запах. Не зіпсутого, а збереженого.
Я пройшлася порожніми вулицями, побачила вікна, що дивляться на світ, але нічого не бачать. І все одно Хмильовець не мертвий. Він просто спить. У цій дрімоті зберігається його душа, якої не зітре ні вітер, ні забуття.
Хочу розповісти Вам більше про моє коріння та враження про цю місцевість. Дізнатись більше про (не) життя Хмильовця від Анастасії і Юрія. Запрошую до перегляду теплих розмов, спогадів та архівних історій – https://www.youtube.com/watch?v=j9PSbCiyvGo
Аудіовізуальний проєкт Марії Кузьмін про бойківське село «Як (не) живе Хмильовець» є кваліфікаційною роботою у формі практичного проєкту.
Презентація та захист відбудеться у червні 2025 року на факультеті журналістики ЛНУ імені Івана Франка.
Науковий консультант – Ярослав Табінський.