Вимушена подорож: як українців евакуювали до Італії

Попереднє життя частинками зібране в наплічниках. На руках маленькі діти й домашні улюбленці. Метушня, туга за зруйнованими й залишеними домівками та невідомість попереду. Понад 160 людей з Рубіжного, Попасної, Бучі, Маріуполя, Запоріжжя та інших українських міст евакуювалися зі Львова до Італії.

Спортивний зал Львівської духовної семінарії Святого Духа вщерть заповнений людьми. Сюди на два дні приїхала делегація з близько 200 італійців-представників Міжнародної асоціації вірних папського права «Спільнота Папи Івана XXIII». Вони спільно з благодійною організацією «Українська освітня платформа» організували переїзд українців із зон активних бойових дій, а також тих, хто має інвалідність. В італійських містах їх готові приймати у свої домівки родини, а влада й громадські організації забезпечать окремим житлом тих, хто має таку потребу.

― Люди в Італії співпереживають з українцями, їх дуже хвилює ця ситуація. Ми представляємо все італійське суспільство й зараз приїхали в Україну для того, щоб виразити свою солідарність і допомогти в цей нелегкий час. Коли евакуйовані прибудуть в Італію, їх поселять у великих італійських містах, як-от Рим, Болонья, Турин, Мілан тощо. Людям надаватимуть фінансову та медичну допомогу, українські діти зможуть ходити до шкіл. Для дорослих будуть безкоштовні курси італійської мови, щоб їм легше було шукати можливості для працевлаштування. Будемо робити все, щоб допомогти людям адаптуватися та соціалізуватися на місцях, ― каже Алесандро Чікуера, представник Міжнародної асоціації вірних папського права «Спільнота папи Івана XXIII».

― Уже понад місяць триває війна. Ми бачимо, що цілий світ висловлює свою солідарність з Україною. Для нас надзвичайно важливо розуміти, що ми не одні. Ми організували величезну гуманітарну місію як благодійна організація, як тут, у Львові, для внутрішньо переміщених осіб, так і постійно організовуємо логістику і довезення ліків, їжі, побутової хімії у точки, звідки виїхати неможливо. Це надзвичайно цінно, тому що ми можемо таким чином подбати про тих людей, яких ми, на жаль, не можемо евакуйовувати, ― каже Наталя Шалата, директорка програми «Лідерство і служіння» Української освітньої платформи.

Поблизу семінарії вервиця з майже сімдесяти мікроавтобусів. Кожен з них волонтери з Італії під зав’язку запакували гуманітарною допомогою для українців, які зараз залишаються в тимчасово окупованих містах, під обстрілами, або мусили виїхати в інші області. Коробки з продуктами, медикаментами, побутовою хімією волонтери без кінця перевозять до складу. Назад ці ж машини поїдуть уже з українськими переселенцями.

Один з італійців усміхається на камеру, тягнучи за собою рохлю:

― Chiaо! (Привіт ― іт.)

Здається, суміш італійської, англійської та української мов тут нікого не бентежить. Коли є спільна мета, люди починають розумітися без слів. Італійські волонтери проводять звичний для українців день: на складах, дбаючи про те, аби допомога була якомога швидше передана й розподілена. Потім усі збираються на ночівлю. У просторому спортзалі розстелені каремати й спальники. У таких умовах уже понад місяць сплять мільйони українців. І це не найгірша з теперішніх реальностей. Цікаво, чи снилося щось італійцям у ту ніч?

Серед ночі сон перериває повідомлення про повітряну тривогу. Сирени за вікном загрозливо завивають і пришвидшують серцебиття. Особливо в тих, для кого такий звук ще не став звичним. Дві сотні людей поспіхом протирають очі й біжать в укриття, ще не знаючи, що спати цієї ночі більше не пощастить.

Поки всі сидять у сховищі, до Львова їдуть автобуси з людьми, яких мають евакуювати. У місті перебувають лише люди з інвалідністю зі спільноти взаємодопомоги «Емаус-Оселя», а також ті, кому вдалося виїхати з гарячих точок на кілька днів раніше. Усі інші їдуть з Маріуполя, Запоріжжя, Волоського, Рубіжного, Попасної, Бучі, Києва, Чернігова… Волонтери чекають надворі, перехоплюють їх одразу з автобусів і швидко ведуть в укриття.

Сповіщення про відбій тривоги надходить близько сьомої ранку. Люди знову піднімаються до спортивного залу. Їх стає удвічі більше. Серед дорослих у переважно темному одязі ходить малеча в яскравих зелених, жовтогарячих, рожевих, блакитних курточках. Діти якось мляво копають м’яча. Намагаються не відходити далеко від рідних і час до часу туляться до їхніх рук чи ніг. З їхнього дитинства зникла безтурботність і легкість. Вони бачили те, до чого неможливо підготуватися. Смерть була надто близько.

Жінка зі світлим волоссям в дуже гарному рожевому пальті носить на руках маленький згорточок. У комбінезоні ― її немовля. На обличчі відбивається втома й переляк.

― Ми із Запоріжжя. Дитині сім місяців. Приїхали, бо вважаємо, що Запоріжжя може бути наступним. Дитині лячно, коли лунають вибухи. У нас їх ще небагато, але це страшно. Та й з такою малечею не пересидиш ні в якому укритті. Їду до Італії з мамою та хрещеною племінницею. Там (у Запоріжжі ― ред.) залишилися ще родичі, друзі, ― каже Людмила.

Інна Кравченко приїхала з Торецька. Каже, там навіть не вмикаються сирени. Через постійні вибухи, стрільбу, залпи «Градів» вони б просто ніколи не змовкали.

Розгубленим поглядом по людях ковзає сивий чоловік поважного віку. До грудей притискає кицю на повідку. Вона все ніяк не може всидіти на місці. Юрій Миколайович каже, що виїхав з Рубіжного, що на Луганщині. Там точаться бої.

― Тиждень тому ми виїхали до Дніпра, а звідти вже сюди. Нашого міста зовсім вже немає. А там, де жили, теж зовсім усе розбили. До нас у двір попало п’ять мін. Тому ми бігом втікали. Молодша донька з жінкою в підвалі були, а ми зі старшою донькою готували обід. Ми не встигли спуститися, коли були вибухи. Донька ― під ліжко, а я в коридорі сховався. Потім дістали тих, що у підвалі були, і бігом тікати. Кицю ми взяли, а папужку довелося залишити ― людям віддали. Ми вчора дивилися новини про Рубіжне. Там уже й вулиці нашої немає. Від нашого району залишилися самі руїни. А я готувався до весни. У мене 24 кущі винограду у дворі. Були. Хотів ще досадити, а тепер що? ― знизує плечима. ― Нема нічого, ― чоловік ледь стримує сльози. ― Слава Богу, що залишилися живими. Чи хочу їхати в Італію? Виходу нема. Вертатися вже нікуди.

Тим часом киця таки домагається свого й виривається з рук. Розминає лапки, вовтузячись на підлозі. До неї одразу тягнуться руки маленької дівчинки. За вікном пролітає квітневий сніг. Кілька дітей повмощувалися на підвіконні й спостерігають за білими мухами, що легенько кружляють і вкривають землю. Так, ніби нічого не відбувається, і не існує ніякої війни. Найменші зосереджено смокчуть пальчики. Уважно роззираються, але ні до кого не всміхаються.

Тим часом до мікробусів сідають перші евакуйовані. Спочатку ― люди з інвалідністю та ті, хто їх супроводжує. Усі тягнуться до машин караваном з валізками, наплічниками, поліетиленовими пакетами, куди поклали лише те, без чого не обійтися. На снігу залишаються їхні сліди, як нагадування. У мікробусах набирають номери рідних, які залишаються в Україні. Попереджають, що вже за кілька хвилин почнеться їхня вимушена подорож.

Уривок своєї історії з полегшенням розповідає Наталія з Маріуполя. Пережиті жахи вже позаду.

― Коли почалася війна, мій син вчився в Харківському інтернаті для дітей з порушеннями зору. Він залишилася в Харкові, а ми ― в Маріуполі. Наше місто дуже швидко взяли в кільце і я не змогла його забрати. Єдиною ціллю було вибратися з Маріуполя і дістатися до дитини. Її вивезли абсолютно чужі люди в Дніпро. Понад 20 днів у нас не було зв’язку. Ми перебували у сховищі Маріупольської камерної філармонії близько 12 днів. Спали на кріслах. Варили їжу на вогнищах. Дуже багато дерев повалили вибухи. Ми їх розпилювали і розпалювали вогонь. Поряд була студентська їдальня, де ми взяли великі каструлі. Трошки рису, трошки макарону, трошки риби чи м`яса ― ну це похльобка така виходила. Їли її постійно. Двічі я думала про самогубство, бо помирати від ран і кровотеч було б дуже довго. Потім якийсь ром приїхав забирати людей з поселення в Маріуполі. І взяв у машину нас. Ми кілька днів пробули в Бердянську, де вже була менш-більш організована евакуація. Тоді натрапили на автобуси, які нас повезли в Запоріжжя. Після кількох днів там ми доїхали до Дніпра і, Боже мій! нарешті з`єдналися з дитиною. Ми не бачилися понад місяць! Не хочеться покидати Україну, але зараз потрібна безпека. Хочемо дочекатися, коли закінчаться бойові дії, і повернемося в будь-яке місто України, хай навіть не в Маріуполь. Просто щоб бути вдома.

Фото Ірини Роговик

Текст Ольги Мар’ян

To top