Мій дідо щиро не розуміє, кому заважав танк у нашому Володимирі.
Як і не розуміла, напевно, у 1981 році тодішня міська влада, коли заради встановлення пам’ятника радянським танкістам – воїнам 41 танкової дивізії, яка у 1941 році дислокувалася у нашому місті, постановила знести хатину. До 40-річчя від початку нападу Німеччини на радянський союз. Саме так, від початку так званої великої вітчизняної, а не Другої світової війни.
Раніше на розі сучасних Устилузької та Драгоманова стояв будиночок, де жили дві сім’ї примусових переселенців із Холмщини. На невеличкому подвір’ї мали город та виноградник, тримали кілька курей і поросят. Замість знесеного будинку жителям дали квартиру у центрі міста, тому від господарки довелося відмовитись.
І от, минуло ще 40 років, упродовж яких непримітний Т-34 ніби нікому не заважав. Стоїть собі із направленим дулом у бік кордону з Польщею (як і решта його побратимів у прикордонних містах), їсти не просить. Стояв і тоді, коли в 90-их з міської площі тихо зник Ленін. Танка щороку чемно підфарбовували і навіть одного разу вивели на башті «За Родину!». Так, російською.
На цей пам’ятник міська влада заплющувала очі навіть на початку повномасштабного вторгнення. Але історична справедливість і гомін свідомої громадськості перемогли – знесення транслювали онлайн, а зараз на перехресті лишилося тільки земляне підвищення.
Інша ситуація у містечку за 20 кілометрів від мого рідного Володимира. В Іваничах, як гордо подейкують місцеві жителі, взагалі мали колись поставити літак, що нібито там героїчно розбився об колону німецьких танків. Як і розбивався ще в багатьох містах з легкої руки радянської пропаганди.
Збитий літак, як відомо, коштує як збитий літак, тому задум реалізували бюджетніше – танком, списаним з військової частини у Володимирі. До речі, на території такого собі меморіального комплексу, окрім танка, ще є дві великі стели з іменами загиблих енкаведистів і солдат радянської армії, комуністичний «вічний вогонь», братська могила радянських воїнів, могила героїв радянського союзу Д. З. Тарасова і Б. Д. Єрьоміна, чи то пак, могильна плита, де немає рештків, та пам’ятник солдату. Усі вони вшановують радянську армію, нівелюючи вклад і подвиг українців у Другій світовій війні.
Влітку іваничівський танк таки вирішили декомунізувати. Але по-своєму, з особливим шармом – замість того, щоб хоча б виправити дату, замінивши «1941» на «1939», її кокетливо заклеїли чимось сірим, чи то скотчем, чи то клейонкою.
Вигадливість, з якою селищна рада опирається неминучому знесенню совєтського залізяччя, не може не лякати. Бо ж цей пам’ятник насправді мертвий – не має жодної історичної чи художньої цінності – хіба матеріальну, по 2 гривні за кілограм металобрухту вторгувати можна чимало. Можливо, навіть вдасться частково відшкодувати міському бюджету десятки років його утримання.
У таких танків функція лише одна – ідеологічна. Доки вони стоятимуть у наших містах і селах, доти рускій мір вважатиме, що має право визволяти нас і надалі. Так само, як і у минулому столітті.
Текст: Катерина Трачук
Фото: http://bug.org.ua/