Побратими називали його «Кракен», а кохана дівчина – Алєжкою. Він ніколи не осуджував і завжди приходив на допомогу. Так сталось і цього разу. Захищаючи побратимів від ворожого вогню, Олег Баланецький закрив свої карі очі назавжди. Йому навіки буде 22 роки. Людина зі світлою душею та зі ще світлішими думками.
Оглядаючись назад, згадується дитинство, стежки, втоптані босими ногами, і цей сором’язливий, неговіркий хлопчина, котрий першим біг поганяти м’яча на стадіоні. Яскраві спогади зберігає пам’ять з того часу, коли раділи зірваному яблуку і сподівались, що мама ще не скоро покличе додому. Такими згадками діляться друзі дитинства Олега, які разом з ним побили не раз коліна.
«У дитинстві ми дуже любили грати футбол. Біля наших будинків був пляц і там ми бігали від ранньої весни до пізньої осені. В Алєжки постійно було багато енергії та запалу. І він цю енергію проніс крізь все своє життя. Він був дуже щедрим. Пригадую, його бабуся Луня часто пекла хліб і він постійно брав найбільший буханець, приносив його нам і ми ласували. Ще й досі пам’ятаю смак того свіжоспеченого хліба, смак нашого дитинства», – розповідає друг Денис.
У таких забавах і промайнули перші роки життя. А далі школа, ще одна сторінка, на якій чорним по білому написані рядки такого короткого, але насиченого життя. Тільки добрим словом згадують Олежика у школі. «Вчитися він не хотів, але був дуже хорошим. Його не називали Олегом, постійно тільки Алєжка. Пам’ятаю його тихим і спокійним хлопчиськом, який ніколи не бажав вчити вірші напам’ять. Дуже хотів якнайскоріше закінчити школу і вивчитися на кухаря, працювати у ресторані. Це була його маленька мрія. Планував якнайшвидше заробляти, щоб мати власну копійку. Хлопець весь час прагнув до кращого життя, йому хотілося славно виглядати, гарно одягатися. Пам’ятаю, в нього було чорне пряме пальто, яке він любив і часто одягав. Щоб з кимось бився чи задирався – це не про нього. Він був за справедливість, ніколи не боявся сказати правду. Зараз таких людей дуже мало і Алєжка був одним із них», – з теплом згадує класна керівниця Людмила Петрівна Керунець .
Олегове юнацьке життя було сповнене випробувань та нелегких рішень. Але його очі завжди виблискували яскравим вогником і залишали слід у душах багатьох. Про його людяність і чесність можна написати безліч романів, а для того, щоб описати його жагу до життя, не вистачить й усіх слів світу. Він для всіх був особливим і кожен бачив у ньому щось своєрідне.
«Він був моєю спорідненою душею. Я родом не з цього села і в мене тут немає родичів, але в ньому відчував щось рідне: родинну турботу і підтримку, навіть з братом в мене не було таких стосунків. Частково бачив у ньому себе, і це ще більше нас зріднювало. Алєжка вмів берегти секрети. Йому можна було довірити будь-що і бути впевненим, що про це ніхто не дізнається. Він весь цей час ніс у собі добро, чесність, щирість і справедливість», – розповідає друг Олександр.
Олег був вірним другом. І це не просто пусті вислови, це слова, підтверджені вчинками. Олег переймався за проблеми друзів як за свої власні. Він умів співпереживати і був дуже емпатичним. Та коли людина поруч, то ніколи й не замислюєшся про її життєві кроки, а потім тільки здогадуєшся. Так і Дмитро, молодший брат героя, зі смутком згадує: «Він був ідеальним старшим братом. Вчив, виховував, допомагав, коли треба. Шкодую, що так мало з ним спілкувався. Мені його дуже не вистачає».
Доросле життя підкралось непомітно і дуже швидко, як і рішення підписати контракт із ЗСУ. А далі берці, автомат і служба. Олег прагнув чесним шляхом підніматись у кар’єрі, його амбіції сягали неба. Тому, щоб набратись бойового досвіду, брав участь в АТО.
Його життєва стежка пролягла до міста Щастя Луганської області. І не даремно, бо там він зустрів свою долю Марію. Хотів якнайшвидше привезти її в рідне село і познайомити з близькими. Жартував, що знайшов своє щастя у Щасті.
Ще стільки небаченого і нерозгаданого чекало на Олега у цьому світі, і чимало історій могло наповнити його життєву сторінку. Він завжди чогось прагнув і ніколи не стояв на місці. Не мав розкішного дитинства, проте бажав створити собі гідне життя.
«Він хотів все встигнути, мав багато планів. Постійно просив поради, як ліпше вчинити у різних ситуаціях», – згадує про нього побратим Роман.
Олег, як і всі, планував своє життя, та російська навала в одну мить зруйнувала мрії і бажання. Попри юний вік Олег впевнено взяв до рук зброю та вирушив на фронт. Він відчував, що його місце – там.
Рідні хвилювались, але розуміли, що це його вибір. Свідомий вибір дорослої людини.
Батьки лише здогадувалися, як важко синові, а він заспокоював рідних, що все добре. Любій дівчині зізнавався у коханні та писав, що мріє швидше облаштувати власний дім і разом із нею прогулятися рідним селом.
Та не судилося. Війна підступила зовсім близько й до жителів села Подвірне, що на Буковині, забравши одного із найдобріших та найлюдяніших. Весільний букет став похоронним вінком. На його могилі завжди квіти: приходять сюди добрі знайомі, побратими, друзі дитинства, школярі. У глибокій задумі і тузі ще довго стоятиме наше село. А вулиця Прохоренка вже носитиме ім’я новітнього героя Олега Баланецького.
Ти був тим, хто хотів жити, бо любив цей світ і так швидко подорослішав. Вірний друг, хороший син, чуйний брат і надійний побратим. Таким ти залишишся у нашій пам’яті назавжди. Молодим, усміхненим, щирим і справжнім. Любий Олежику, за тобою тужить увесь наш край. Ти тепер ангел, який оберігає нас з небес.
Авторка: Іванна Головко