Увечері 13 січня зазвичай усі готуються до сну, але не у селі Подвірному, що на Буковині. Тут розпал приємної метушні до очікуваної Маланки. На свято щороку з’їжджаються із цілого регіону охочі відчути колорит дійства. А місцеві жителі формують партії і всю ніч ходять маланкувати до незаміжніх дівчат.
Чому так чекають на Маланку?
Маланкування – карнавал, коли за одну ніч треба поєднати все смішне і страшне, аби зайти в новоліття. Хлопці та чоловіки, а тепер уже й заміжні жінки, переодягаються у різні костюми та створюють певні образи: від тварин до персонажів з мультфільмів.
“Що тільки не було: цигани, піонери, череда корів, дитячий садок, пологовий будинок, козаки та навіть персонажі з фільму “Кавказька полонянка”, – із захопленням розповідає Петро Терновецький.
Обов’язковий атрибут – це маска на обличчі, щоб не можна було розпізнати, хто ховається. Це створює ще більшу цікавість у глядачів та дає волю маланкарям. Утворюються так звані партії по 10-15 людей. Вони придумують власну ідею та концепцію, якою будуть дивувати цього року. Тематику костюмів для переодягання жителі обирають щороку іншу. Як розповідають, коли обличчя ховається за маскою, повністю відчуваєш свято і веселишся, забуваючи, що за тобою спостерігають. Супроводжують маланкарів музиканти, адже є конкуренція між партіями за кращий музичний супровід і костюмування.
До свята готуються по-різному: хтось починає з передвечіря 13 січня, а хтось – увесь рік. Хтось обходиться тим, що є в коморі, а комусь треба кілька тисяч гривень, щоби пошити костюми чи прикрасити транспорт для сучасних маланкувальників.
“Щоб представити одну ідею, розглядаємо сотні інших. Спочатку обираємо концепцію, потім підбираємо костюми. Так само важливо вчасно замовити музику, бо найкращих музикантів швидко замовляють”, – ділиться шанувальник свята Денис Головко.
У ніч з 13 на 14 січня дівчата “пускають Маланку” (так говорять у селі). Незаміжні запрошують Маланку до свого дому потанцювати, повеселитись та попустувати. Дівчина не сама зустрічає гостей, а запрошує ще рідних, знайомих, які дивляться на забаву або беруть у ній участь. За одну ніч партії мають обійти усіх дівчат, які кличуть їх до себе.
Маланкувати в Подвірному починають як стемніє. За старим повір’ям, саме після заходу сонця виходить різна нечиста сила. Завдання Маланки – своїми танцями та музикою відігнати злих духів від домівок.
А зранку Маланка виходить на центральну площу села, де всі партії об’єднуються, щоб продовжити танці та веселощі. Там можна побачити вантажівку з ремонтною бригадою, брички з козаками, мотоблок, перероблений на парильню, докторів з крапельницею самогону, Зеленського і ляльок Bratzz. Якщо ніч з 13 на 14 січня – свято лише для місцевих жителів, то наступного дня подивитися на Маланку з’їжджаються зі всієї округи.
Яке ж свято було колись?
Традицію святкування Маланки започаткували ще у далеких 1950-их роках. Тільки тоді партії називались дідухами або дідами.
«У наш час пускали дідухи дівчата на віддання – ті, які закінчили школу та були готові до одруження. Партії були значно більшими, а костюми – простішими. Все, що можна було знайти вдома, те й одягали: дідусів кожух, старі штани, бабусину платину, спідницю, светр. Одягались так, щоб образ був смішним. Це найбільше приваблювало глядачів. Зараз маски є з різного матеріалу, а тоді їх шили з матерії, так і дихати було легше. Тому в наш час ніхто ніколи не знімав їх. Навіть тоді, коли господарі пригощали смаколиками та різними наливками, дідухи все одно старались сховати своє обличчя. Обертались до стіни, злегка піднімали маску, випивали і знову ховались. Але в цьому й була найбільша родзинка: кожен з глядачів хотів упізнати хоча б когось. Вся забава відбувалась у хаті, і коли дівчина проводжала дідухів на вулицю, то потім, як поверталась, гості її розпитували: «А хто в червоній хустині, а хто в чорному піджаку…». Зараз дідухи танцюють більше з дівчиною та між собою, а колись забавлялись і з гостями та господарями будинку. Один хлопець танцює з дівчиною, а інші обіймають, розмовляють і жартують з іншими людьми. Звичайно й зараз є подібне, але колись було ще цікавіше. А як дідухи змінювали голос! Ми, дівчата, постійно дивувались з цього, тому що хлопці говорили або жіночими голосами, або дуже грубими. Загалом робили все, щоб їх не впізнали», – розповідає Валентина Здерчук.
Тяглість традиції, яку цінують
Час вносить корективи, але традиція зберігається. У моїй родині вже три покоління пускали Маланку. Бабуся говорить, що навіть не пригадує, коли їхня сім‘я залишалась без цього дійства, адже у неї було чотири сестри, кожна з яких пускала дідів до себе. Сама ж бабуся забавлялась з ними чотири роки, а мама – п’ять. Я мала змогу безпосередньо відчути цю традицію торік. Зовсім інші відчуття, ніж бути лише глядачем. Готуватись починаємо ще вдень, запрошуємо гостей та накриваємо широкі столи. А на вечір всі сходяться, починаються веселі розмови, згадки із минулих років – усе це в очікуванні Маланки. Танцювати з першою партією – найбільше хвилювання, саме тоді відчуваєш дух свята. Цікаво дивитися в очі маланкарям та за манерами і голосом впізнавати знайомих. У танцях і забавах швидко минає ніч, а зранку попри втому всі виходять на центральну площу і продовжують радіти.
Атмосфера свята
Партії радо відвідують кожну дівчину. Вони танцюють разом, інколи переодягають її у свої костюми або ж роблять учасницею постановки. Це справді нагадує театр: яскраві костюми, акторська гра та гучна музика.
Гості дійства теж не сумують. Маланкарі частують їх вином, ворожать на руках і задіюють до усіх розваг. Навіть люди, які давно не живуть у селі, приїжджають на свято. Маланка – це яскрава традиція, одна з небагатьох, що дійшла до нашого часу. Хоч на кілька днів у році люди можуть змінити буденне життя на свято, де зникають звичні правила й з’являються нові, що дають відчуття чогось нереального, напівказкового.
Жителі села настільки люблять це свято, що навіть хлопець із зламаною ногою танцював і веселився не менше від інших.
«Маланка буває тільки раз на рік. І пропустити можливість відпочити я не зміг. У ту ніч я взагалі забув перелом ноги. У мене вже був подібний досвід: кілька років тому в цей час я зламав руку. Тоді це також не стало мені на заваді. Під час цього свята справді забуваєш про усі проблеми. Це як особлива терапія для душі», – з усмішкою згадує Дмитро Терновецький.
Чому традицію важливо зберігати?
Колись Маланку святкували в усій Україні, але на початку минулого століття ця традиція зникла. Тому село Подвірне – одне з небагатьох, яке зберегло цей звичай.
«Подвірненським людям подобалось брати участь в Маланці. За часів радянської влади традицію у Подвірному намагались придушити, але в той час у людей з’являлось тільки більше ентузіазму переодягатись. Ми повинні берегти традиції, тому що це історія, цим займались наші предки. Подібні дійства згуртовують людей, дають можливість відчути єднання. Вже й так багато цінностей втрачено, тому маємо берегти те, що залишилось. До того ж війна показала, що своє потрібно шанувати й підтримувати», – розповідає жителька Ніна Магдюк.
Це не звичайні переодягання і танці. Про Маланку хочеться розповідати, згадувати як про найрідніше і найтепліше із малої батьківщини. Цього не зрозуміють люди, що не бачили дійство наживо. Йдеться про душевність, місцевий колорит, традиції та щирість. Маланка у Подвірному варта відвідин, щоб відчути зв’язок між поколіннями, минулим і сучасним.
Авторка: Іванна Головко
Фото з власного архіву