У звичайному житті уродженець Буковини Роман Бабин виховував двох синів та будував плани на майбутнє. А у воєнний час є тим, хто оберігає наш сон та захищає від ворога. Старший сержант 80-ї десантно-штурмової бригади, який у перший день війни став на захист своєї держави і боронить її цілісність до тепер. Розповість про страх, важливість підтримки побратимів та найстрашнішу ніч свого життя.
Чим Ви займались до повномасштабного вторгнення і як вступили до лав ЗСУ?
До повномасштабного вторгнення я відпочивав, подорожував, працював, робив меблі на замовлення, одним словом – жив. А до ЗСУ вступив одразу. 24 лютого зранку до мене заїхав друг Діма, розповів про ситуацію і каже: “Ну що, ідемо?”, я сказав: “Ідемо!”. Після цих слів випили каву і поїхали в Чернівці у частину, записатись добровольцями. Ми записались у 80-ту десантно-штурмову бригаду. Ми обоє з досвідом, брали участь в АТО.
Яким було Ваше 24 лютого? Що відчували в той момент?
Я знав, що це станеться, але не думав, що так скоро. Прокинувся від дзвінка знайомого, з яким ми разом їздили на роботу. Він сказав про те, що бомблять Київ і що треба їхати заправитись, щоб були запаси. Звичайно, коли я це почув, занервував, походив по будинку, зробив каву, одну, другу. Потім вже під’їхали хлопці, ми поговорили і стало більш спокійно. Але загалом був знервований дуже.
Коли Ви їхали в зону бойових дій, які відчуття, думки були в той час?
Ми не знали точно куди їдемо і це було найважче. Спочатку скерували на південь, ми проїхали Умань, майже доїхали до Одеси і нам дали завдання повернутись та рухатися у бік Миколаєва. Приїхали в якесь село Миколаївської області, заїхали на ферму, почали розкладати спальники і готувались відпочивати. Але поступив дзвінок, що потрібно іти на посилення. Ми були вже такі вбиті, змучені після дороги, сонні, але завантажились зброєю. І виїхали вночі на допомогу нашим хлопцям, які тримали там міст. Це була найстрашніша моя ніч. Бо не знав, куди їду, їхали без світла, дороги немає, все розбомблено. Темно, сиро. Їдемо і тут зі спини світло, на нас виходять дві броньовані техніки. У цей момент подумав, що нам вже не вибратись (ред. автором). На щастя, це були наші – Нацгвардія. Далі ми продовжили свій рух до моста, приїхали, зайняли міст в оборону і десь о 5 ранку прийняли перший бій. Ніч була дуже напружена і важка.
На Вашу думку, яке місце страху на війні? Чим він небезпечний і корисний?
На війні постійно має бути страх. Були моменти, коли він допомагав. Ми ж ніколи не знаємо скільки проти нас військових, техніки і так далі. Але стараємось опановувати його, підтримуємо один одного, без цього там ніяк.
Ви як військовий, що відчуваєте до збройних сил рф, які прийшли на нашу землю?
Спочатку було багато злості до них, а зараз нічого не відчуваю, мені їх навіть не шкода.
Як Ви боретесь з внутрішніми травмами, спричиненими певними поразками та втратами?
Плачу. А після того як поплачу, іду знову в бій. Допомагає підтримка побратимів, ми стараємось заспокоювати один одного, відволікати.
У Вас вже був бойовий досвід, розкажіть детальніше. Що він дав і як допоміг на фронті?
Так, був. Від 2003 до 2004 проходив службу на півдні Іраку. Там було легше. Ми слідкували за порядком, кордонами, контрабандою, терористами. Там не було танків, авіації, артилерії, чисто стрілкові бої. Я б не сказав, що він мені сильно допоміг, бо тут все по-іншому. Втрат особового складу в мене там не було, перші втрати були вже тут, після п’яти місяців служби. Ще й мій односельчанин. Тоді мене добряче підкосило.
Розкажіть про перший обстріл, під який Ви потрапили.
Під перший обстріл я попав у Миколаївській області. Ми прийняли бій, вигнали російські війська з села і закріпились там. Зі своєю групою розмістились у великому ангарі. Десь три дні просиділи там і залетіли їхні літаки, почали все обстрілювати. Тоді був перший обстріл. Сидимо в ангарі, а там камінці десь б‘ють по блясі. Мені побратим каже: «Та це далеко». Ну далеко, то далеко, а ми чай заварили, сидимо. Потім гучний звук, як прилетіло (ред.). Зриваємось, починаємо бігти, ангар за нами сиплеться – як у кіно. Вибігаємо, падаємо за бетонний паркан, видихаємо. І тут прямо перед нами так тудух, упало. У цей момент такий мандраж по тілу. Це дуже змішані відчуття, ми навіть тепер згадували цей момент з побратимами. Взагалі часто потрапляємо під обстріли, оскільки ми штурмова бригада.
Яка ситуація на фронті, розкажіть про свої особисті спостереження.
Люди там є різні. На початку війни були взагалі некеровані, ти їм слово, вони тобі двадцять. Але війна внесла свої корективи і зробила певний вплив на кожного. Часто буває, що військові давно знайомі і вже мають свою компанію, але є й такі, які поодинці. Їм найважче. Ми стараємось більше залучати їх, допомагати при потребі, щоб їм було не так самотньо. Якщо говорити про побут, то кожен сам собі його організовує. Готуємо разом, їмо і прибираємо також. Місцеві жителі постійно кликали нас до себе, попрати, помитись. Я два місяці взагалі не мився і не прав одягу. За 6 місяців ми ні разу не спали у будинку. Першу ніч спали у млині, він такий старий, розвалений, а інший раз – у кар’єрі, там де роблять гранітні пам’ятники. А так то постійно в окопах.
Як Ви, Ваші побратими виживають у цій жорстокій реальності, де ніщо не є заплановано?
Навіть не знаю, що сказати… Наприклад, лежиш, а там ходять будять на виїзд, а ти думаєш: “Тільки б не мене, тільки б не мене”. Пройшли повз і ти такий: “О, добре!” (говорить з усмішкою на обличчі).
Нам часто доводиться бачити в інтернеті світлини та відео усміхнених і веселих військових, який взагалі настрій на фронті?
Ми постійно там веселимось, жартуємо. Якщо хтось засумував, одразу підбадьорюємо один одного. Там без цього неможливо. У травні я відкрив купальний сезон в Донецькій області. Озеро настільки велике, що не було видно берегів. Ніхто не захотів, вода холодна, але було класно, я аж відчув минуле життя. Якщо ти там засумуєш, то мінус тобі, ще й потягнеш за собою інших. Потрібно навпаки веселитись. У нас, десантників є такий прикол: прирівнюємо себе до вікінгів і кажемо, що місця у Вальхаллі вистачить для всіх. І буде соромно, якщо туди не попадеш.
Як війна змінила Вас?
Я колись вже проживав такий досвід і тоді були сильніші зміни, а зараз… Зміни, напевно, в тому, що я навчився контролювати себе, опановувати свої емоції.
Як це – бути захисником своєї держави?
Круто. Тільки сумно, що через декілька років про тебе ніхто не згадає.
Коли над кожним українським містом замайорить синьо-жовтий прапор, що Ви плануєте зробити?
Одягнути тільник і берет, ходити, кричати від щастя (ред.) і стріляти в повітря.
Розмовляла Іванна Головко
Фото з архіву Романа Бабина