Світлана Буряк проживає разом із сім’єю в с. Луговики, що за 20 км від кордону з Білоруссю, працює на посаді директора в місцевій школі й одночасно викладає історію. Її село одним із перших прийняло удар російських загарбників та півтора місяця було в окупації. У березні 2022 року жінці разом із чоловіком та сином вдалося виїхати до Львова, звідки вони пізніше повернулися в визволене українськими захисниками село.
Розкажіть про події 24 лютого минулого року у Вашому селі. Що Ви пригадуєте, коли почалася повномасштабна війна?
Дуже важко забути торішнє 24 лютого. Найперше пригадую, як о 04:20 ранку мій чоловік Ігор забігає до кімнати й кричить: «Війна». Спочатку не повірила, але стояв гуркіт надворі, тож ми усією родиною – батько Микола, мати Олена, чоловік Ігор та син Антон – вийшли на вулицю і побачили яскраво-червоне зарево з боку кордону.
Спершу не вірилося і не було розуміння, що це руйнації, вбивства – війна. Тоді, як зазвичай, їздив автобус до Києва о 5-й ранку, яким люди діставалися на роботу. Вранці ще й хліб у село привезли. Ми навіть у цей день з чоловіком пішли в школу на роботу. Ігор працює завідувачем господарства у Луговицькій школі.
Крізь постріли ми почули дуже сильних вибух, зрозуміли, що підірвали міст через річку Уж, поблизу виселеного Поліського (під час аварії на ЧАЕС 1986 року смт Поліське потрапило до зони обов’язкового виселення). Була метушня, і постріли чули все ближче до села, а десь під обід – вже з траси [Київ-Овруч, що за 1 км від Луговиків]. Люди, які живуть на хуторі, за селом, розповідали, що бачили, як ворожі танки на кукурудзяному полі стріляли по наших прикордонниках, які відступали. Хоча наші були в меншості, та все ж дали гідну відсіч ворогу. Багато прикордонників тоді загинуло…
У другій половині дня село опинилося в окупації, а на трасі йшли бої. Відлуння було гучним, ми злякалися, почали кричати. Ніхто не мав укриттів – хіба погреби.
У селі немає спеціально обладнаного укриття, де можна було би сховатись?
На жаль, ні. Люди кооперувалися, у кого погріб був більший і надійніший, то там перші тижні переховувалося чимало сімей.
Як тільки це все розпочалося, деякі родини одразу поїхали з села переважно в Красятичі (райцентр колишнього Поліського району), де було справжнє укриття, а потім і взагалі виїжджали.
Ми залишилися, потім уже й пізно було їхати, бо окупанти в селі, та й страшно через постійні обстріли. Коли вони починалися, то ми одразу бігли в погріб і сиділи там аж до тиші, потім поверталися в хату. Найчастіше стріляли ввечері і вранці. За час окупації ми навчилися розрізняти, коли стріляють із гармат, а коли з «Градів». Часто бачили ворожі літаки й вертольоти, які літали дуже низько над головою, було страшно, тому й ховалися в холодному погребі. Найчастіше спали в одязі, щоб одразу вибігти й заховатися. Були моменти, коли одягалися і взувалися вже в погребі.
А в школі хіба немає укриття?
У школі як такого укриття не було, тільки погріб. Ми його відкрили з початком війни, то люди, що жили поблизу, переобладнали його під укриття: принесли з дому матраци, їжу – там ховалися.
У сусідньому селі в школі є укриття, але це далеко від нас. Там ховалися місцеві. Під час одного з обльотів ворожої авіації окупанти обстріляли це укриття – 5 людей загинуло, серед них був фельдшер медичної допомоги. Це сталося чи на другий, чи на третій день повномасштабної війни.
Як було в окупації зі світлом, водою, теплом і зв’язком?
У перші дні ще було світло, зв’язок й інтернет. Сільські старости тоді створювали групи у Viber з місцевими жителями, де писали важливу інформацію: час роботи магазину, запровадження воєнного стану і комендантської години.
Найперше, що зникло – це дротовий інтернет, десь через 3 дні. Але ще був зв’язок, тож ми могли зідзвонюватися з рідними. Часом передавали їм інформацію про кількість техніки росіян і де вона перебуває – ми ж бачили, як вони їздять по селах. Мабуть, окупанти про це довідалися, тоді й знищили вишки мобільного зв’язку. Вони високі були, а росіяни їх повністю звалили на землю. І тоді ми шукали сигнал від вишок, що були в Чорнобилі чи в Народичах (Житомирська область), щоб можна було додзвонитися до рідних. Смартфони не могли спіймати цей зв’язок, але старим кнопочним телефонам це якось вдавалося, тому ми користувалися ними. Час від часу виходили на вулицю, щоб поспілкуватися із сусідами, щоб хоч щось дізнатися. Ніхто нічого не знав у селі, а незнання породжувало багато слухів, важко було з’ясувати правду, де, що й як відбувається.
Перші дні, коли ще було світло, ми слідкували за новинами, за тим, що відбувається в країні, і наскільки окупанти пробралися, бо було відчуття, що ми опинилися в ворожому тил. Вечір надходив, то ми запинали вікна цупкими простирадлами і вмикали телевізор. На вулиці світло не вмикали. Біля нас живе сусід із Києва, дачник, а в нього все подвір’я було в сонячних ліхтарях, то батько із сусідами пішли та поховали ті ліхтарі, щоб їх не було видно, бо росіяни часом облітували територію, ще б подумали, що тут якась база.
Як долали труднощі з продовольством?
Із початком окупації люди насамперед в магазині розібрали хліб. Потім час від часу приходили, брали продукти й засоби для гігієни, грошей у нас не було – які там гроші? Продавчині писали на вексель до кращих часів.
Оскільки живемо в селі, маємо картоплю, моркву – цього вдосталь, але дуже хотілося хліба. Ми ще мали сухарі, які мама насушила в мирний час, то розмочували їх у супі й їли. Смажили млинці, тоді вони нам такими смачними здавалися.
Пізніше у село привезли хліб, але його було мало, бо окупанти забирали собі на кожному блокпосту по хлібині, потім брали по дві, людями залишався мізер. Хліб роздавали безкоштовно, але все одно всім не вистачило. Мені дали одну хлібину для всієї родини. Це було таке щастя і смак, який не можна забути, ніби куштуєш вперше. Справжню ціну хліба пізнаєш тоді, коли його немає.
Як поводилися окупанти у Вашому селі?
Дуже нагло поводилися, вважали себе тут господарями. Вони одразу як з’явилися, пішли з обшуками, ходили по хатах у пошуках зброї й учасників АТО. Біля того ж села поставили «Гради», з яких вели часті обстріли, від яких у місцевих будинках аж шибки вилітали.
Через наше село вони часто їздили на БМП. Ми це спостерігали через завішені вікна у щілинку. Та БМП як їхала, то стояв чималий гул. Вони їздили й нашою вулицею, і по головній – досліджували територію.
До нашого магазину приходили, обкрадали його, якось навіть вивалили двері дулом, зайшли, взяли те, що їм треба, і поїхали. Як вони самі говорили – «хазяйнували».
Я часто їх бачила біля школи – з нашого городу ж усе видно. Вже пізніше здогадалася, що їх там цікавило. Спочатку, бачила, що вони дуло направляли на школу, думала, що вистрелять і її не буде. Як виявилося, їх зацікавила антена, яка встановлена на закладі для передачі Інтернету, але не підключена. Можливо, гадали, що вона щось передає. То згодом окупанти зламали двері в школу, лазили на дах, і провід від тої антени відрізали. Але говорять, що вони не стільки через антену лазили на школу, як обирали позицію, бо школа ж висока.
Між селами наставили своїх блокпостів, але людей перевіряли і пропускали. Наш сусід, у якого багатодітна сім’я, їздив у сусіднє село по молоко, то вони навіть хотіли те молоко відібрати, але він пояснив, що то для дітей, то вже щоразу, як їздив, його не перевіряли.
А як ставилися місцеві жителі до загарбників?
Водночас люди були налякані і дуже злі на них. До росіян ніхто не виходив, не спілкувався, люди одразу ж ховалися, коли чули гул машин чи бачили їх здаля. Окупанти самі чіплялися до жителів села, а коли відповідь не задовольняла, чи тон, з яким це було сказано, забирали з собою, але потім відпускали.
Так вони вчепилися в одного з місцевих, який ремонтував машину в себе на подвір’ї. Наказали розібрати її, може, подумали, що вона військова, бо зеленого кольору. Він познімав лише колеса, їм це не сподобалось і вони направили дуло БМП на його будинок, хотіли вистрілити. Це побачили сусіди, які вибігли й почали просити, що там маленька дитина, то окупанти послухалися. Правда, у цього чоловіка відібрали телефон, але наступного дня повернули, що усіх здивувало.
Місцеві говорили, що наше село загарбникам не подобалося, бо люди не йшли з ними на контакт. Вважали навіть дещо націоналістичним. Люди їх боялися, коли виходили на вулицю шукати зв’язок, то після ситуації з тим чоловіком, боялися, що в них можуть забрати телефони. Ми намагалися прослідкувати їхній режим, коли вони на своїй БМП їздили, чи коли пішки ходили селом і щось носили в рюкзаках.
Опишіть, будь ласка, найбільш складний момент, який вам довелось пережити під час окупації.
Сталося це після того, як наші військові розбили їхню базу, яку вони зробили у нашому дорожньому відділ. Вранці, 18 березня, почули постріли, всі злякалися, заховалися в погріб. До нас ще тоді приєднався брат батька з дружиною і внуком, тож наші сім’ї були разом. Постріли були якимись дивними, не схожими на постріли з «Градів», тож ми вийшли подивитися. Був дуже чорний дим і сильний шум зі сторони дорвідділу, звідти снаряди розривалися й розліталися, наче феєрверк. І це тривало годин 3-4. Справа в тому, що ми повідомляли, коли мали інформацію, про російську техніку і передавали її родичам, а вони вже далі нашим військовим. А в тій стороні був гуркіт, видно, вони там ремонтувалися, та й туди позвозили чимало озброєння, яке йшло вночі, мабуть, щоб ми не бачили.
Десь під обід стало тихо. Потім з вулиці ми знову почули гуркіт, їхала БМП, переповнена росіянами. Вони прямували в сторону дорвідділу, можливо, поїхали подивитися на наслідки вибухів. Але після того вони повернулися й почали обстрілювати село, кілька будинків загорілися. Люди з відрами кинулися гасити, допомагали навіть діти. Окупанти потім пішли з автоматами. І всі, де могли, там і ховалися, щоб тільки вижити: і за парканами, і за хлівами, дехто, щоб врятуватися, тікав у ліс. Через обстріли загорілася трава, людські хліви, а ми нічого не могли зробити, бо вони стріляли. Потім їм, мабуть, цього виявилося мало і вони попіднімали вертольоти. Почалося справжнє пекло…
Ви в цей час ховалися в укриттях?
Так, ми сиділи в погребі, коли ці вертольоти літали.
Що в цей час допомагало триматися? Що давало надію?
Трималися через дітей, хотіли їх якось уберегти…
Ми були перелякані на смерть, думали, що нашу хату розстріляють, не буде де жити. Сподівалися, що погріб нас захистить. Росіяни скидали з вертольотів щось таке, що в повітрі розривалося, тріщало, а як потрапляло на будинки, то вони спалахували, мов сірники. Після того ми знаходили на подвір’ї загострені металеві уламки.
Мама молилася, просила в Бога захисту, ми не знали, чи залишимося живими. Чоловік час від часу виходив, щоб подивитися, чи хата не горить.
Потім, коли вони відстрілялися, настало затишшя. Батько сказав, що, видно, полетіли в Білорусь дозаправитися. Так і було, бо через годину вони знову прилетіли і тероризували наше село, знищили 8 будинків, інші були пошкоджені – у стінах і дахах дірки. Наш будинок уцілів. До однієї з хат потрапила міна, яка дивом не розірвалася. Її чоловіки акуратно винесли подалі й десь поклали в піску, щоб вона не вибухнула. Через ще один будинок, де жила мати з двома дітками, пролетів снаряд і повибивав вікна. Мати дітей собою накрила й вони впали на підлогу, дякувати Богу, живими залишилися.
Коли обстріли припинилися, ми вийшли з погреба. Горів ліс, був вітер, і через чорний дим села не було видно. Горіло так, що не можна було нічого зробити, але брали лопати, граблі, ішли до лісу й гасили до пізньої ночі ту траву. Біля школи теж була пожежа, яку люди допомогли погасити.
Ви після цієї ситуації вирішили виїхати?
Після цієї ситуації люди з села почали потихеньку тікати. Ми ж вичікували, однак після того становище погіршилося.
Наступного ранку було тихо, ми були настільки знесилені, що вирішили заночувати в будинку. Правда, спали вдягнені. Близько 05.00 ми прокинулися, почули дуже гучний вибух, тріск скла, я закричала: «Тікайте, знову стріляють!» І ми в чому були, верхній одяг одягали вже в погребі, побігли в укриття й сиділи там десь три години. У один двір упало два снаряди. Вирви великі утворилися, воронки досить глибокі, а землі немає – розлетілась. У місцевого чоловіка паркан весь в осколках, а у сусідніх будинків вікна повилітали. У другій половині цього ж дня окупанти приїхали на БМП, зупинилися на перехресті, повернули дуло на нашу вулицю й пішли з обшуками. Ходили з хати в хату, шукали зброю й військових, АТОвців. Заходили не самі, вперед пускали когось із членів родини, а самі йшли за ним, були дуже озброєні, в одного навіть «Муха» (реактивна протитанкова граната) була.
Перевіряли кожну кімнату. Коли зайшли в наш будинок, то в спальні побачили дитяче ліжко й запитали російською: «Де ваші діти?» А ми перед цим сина Антона і сусідського хлопчика Владислава, онука батькового брата, заховали на господарському дворі. Там у нас є величезна бочка, де ми колись зберігали турнепс. Вона металева, закопана в землю, ми її вичистили, зробили в ній лави, щоб можна було ховатися – готувалися до найгіршого, ось там хлопці й сиділи. Чоловік заховався на городі за воротами, то з нами залишилися батько й брат чоловіка Роман, який якраз приїхав із роботи. Він фельдшер швидкої допомоги, 24 лютого заступив на чергування у Красятичах, а після того, як війна розпочалося, їх забрали в Іванків, де він перебував десь по 15 березня.
Звідти виїхати не можна було, ішли бої, і медики надавали людям допомогу. Не знаю, як йому вдалося прорватися через їхні блокпости, та він повернувся в село. І якраз, коли були оці страшні обстріли й коли був той обхід, він був із нами, ходив в одязі фельдшера. Його схопили, він їм почав пояснювати, що медик, його поклали на землю, перевірили телефон, дивилися, коли він зв’язувався з нами. Потім росіяни стали бити його за те, що він їм у вічі сказав, що вони вбивці, що вбили його найкращого друга – це той, що загинув, коли був обстріл у сусідньому селі. Єдине, що мама попросила їх, щоб вони його нікуди не забирали, то тоді лишили його в спокої.
Чоловіків росіяни ретельно перевіряли. От у сусідських хлопців оглядали плечі, чи не загрубіла шкіра від зброї, бо ж є віддача, коли стріляєш, шукали військових.
Обходили територію біля будинків. У нас просто заглянули на господарський двір, я чоловіка вчасно відізвала, бо якби вони побачили, що він ховається на городі, то не знаю, чим би це закінчилося.
Росіяни попередили, що це був не останній обшук. Мабуть, це й стало причиною втечі з села.
Роман, брат Вашого чоловіка, щось розповідав про події в Іванкові?
Він нічого не розповідав, все носив у собі, мало про це говорив, сказав, що нам краще цього не знати. Хіба що якось проговорився, що вулиці вкриті трупами, які розтягують собаки. У самому Іванкові медики надавали допомогу, поки було чим.
Казав, що до них підійшов ворожий військовий лікар, сказав, що вони тут господарі і люди житимуть краще. Ми добре надивилися, що таке їхнє «краще».
Ви згадували, що окупанти шукали саме військових, АТОвців. Чи знайшли вони когось і якою була подальша доля цих людей?
В одного місцевого жителя, прізвища не можу сказати, він учасник, знайшли військову форму. Йому з дружиною вдалося заховатись. Поки окупанти все перевертали в хаті, вони встигли втекти в ліс. На воротах двору АТОвця росіяни написали «фашист».
Чула, що в сусідньому селі будинок учасника АТО взагалі хотіли спалити, люди попросили, щоб не робили цього, бо вогонь перекинеться і на їхні будинки. То росіяни у нього в дворі мотоцикл знайшли, витягнули на вулицю і переїхали танком. І в хаті все побили, поперевертали.
По школах були стенди з учасниками АТО, ми їх познімали й сховали, бо там і фотографії, й імена. Росіяни могли розшукувати за тими фото. Я й досі не можу стенда вивісити, це небезпечно, тим паче, що живемо біля кордону.
Ви казали, що місцеві після обстрілу почали тікати. Що розповідали ті, кому вдалося виїхати?
Поїхала сім’я з сусідньої вулиці, їм вдалося проїхати російські блокпости, але їх обстріляли. Сім’я втекла в Овруч, один бік машини був повністю обстріляний. Диво, що нікого не поранили, водій їхав на повній швидкості, щоб вберегтися. Після того ми вирішили, що нікуди не поїдемо, будемо чекати слушної нагоди. Потім ще одна сім’я виїхала аж у Закарпаття. Ми від них дізналися, що окупанти не знають нашої місцевості, доріг, якими можна вибиратися. Потім поїхало ще дві машини, повні людей з дітьми. Правда, окупанти пропустили лише одну машину, іншу повезли до себе в штаб, протримали цілий день і відпустили назад у село. Але всі, хто тікав, говорили, що росіяни пропонують їхати у Білорусь на проживання. Люди відмовлялися туди їхати, казали, що їдуть до рідних у межах району.
Під час окупації був випадок у сусідньому селі, коли жінка народжувала і їй потрібно було робити кесарів розтин. У районі їй ніхто не міг допомогти, то чоловіку, щоб зберегти життя жінці й дитині, довелося звернутися до окупантів. Її забрали з чоловіком у Білорусь, і вони досі там, їх не випускають в Україну.
Але Ви все ж таки ризикнули поїхати й змогли вибратися. Як Вам це вдалося?
Після цих обстрілів ми вже й не знали, що буде далі. Коли був обхід, окупанти, які до нас заходили, бачили, що ми їх боїмося, що дуже хвилюємося, то один із них говорив: «Не бійтеся нас, ми вам нічого не зробимо». Я йому кажу: «Як ви нічого не зробите? Ось вранці був обстріл, діти злякані, ми налякані, ми беззбройні, а ви таке робите». На що він мені відповів, що це не вони по нас стріляють, а що це наші по нас стріляють із «варшавки» (міжнародна траса М-07). Ми розуміли, що треба щось робити, бо далі буде гірше. Боялися за Антона, та й батьки казали, щоб ми рятувалися.
21 березня близько 9-ї ранку постукали у хвіртку, я злякалася, подумала, що це знову обшук. Виявилося, прийшла сусідка, сказала, що вони хочуть виїхати й збираються біля сільської бібліотеки о 10 ранку. Чому так рано? Бо на блокпостах міняються люди й із ними можна було домовитися. Я боялася їхати, але все ж погодилась. До нас ще прийшла місцева жителька з двома дітьми, то ми їхали разом.
Зібралося 7 машин. Серед нас була жінка, син якої служить в прикордонниках, переказала нам його слова, щоб видалили всю інформацію про ворожу техніку. Телефони ми ховали, мені й соромно говорити, в які місця ми їх ховали, а взяли кнопочні, які хоч і заберуть, але буде не так шкода. Ми повісили білу тканину на дзеркалах і ззаду машини, написали «ДЕТИ», щоб окупантам було зрозуміліше, наклеїли аркуші на лобове скло й на заднє, і тільки після цього вирушили в дорогу.
Чому Ваші батьки залишилися?
Батьки не хотіли залишати будинок і господарство напризволяще, могли пограбувати чи чужі заселитися. Оскільки окупанти підірвали мости, щоб люди між селами не спілкувалися, то нам була одна дорога – через ліс. Коли ми під’їхали до блокпоста, нас зупинили, сказали вийти з машин, побачили, що з нами діти, але їм дозволили сидіти в машинах. На блокпості стояли зовсім молоді хлопці, вони зв’язалися зі своїм командиром, той сказав, нікого не пропускати. Ми їм пояснюємо, що їдемо до своїх родичів, бо нам немає де жити, оскільки в селі спалили будинки. Ми називали села зі свого району, в які нібито хочемо потрапити, вони ж району не знають, то відповідно ми сподівалися, що пропустять. Потім їхній командир запитав скільки машин, дорослих і дітей. Мені так запам’яталося, з нами їхало 11 дітей, скільки дорослих точно не скажу. Потім командир до нас вийшов, сказав, що нас пропустять, але спочатку військові мають оглянути машини, особливо ретельно оглядали ті, де не було дітей. Дивилися скрізь: і під низ, і в багажник, і під капот, і під сидіння, і в бардачок – всюди. В одній із машин їхала жінка, яка виписала в блокнот номери рідних, картки для себе про всяк випадок, то вони дуже прискіпливо дивилися в той блокнот, який потім забрали. Ми злякалися ще більше, чоловік каже, що в разі чого проситимемось назад. Нам пропонували їхати в Білорусь, ми пояснювали, що їдемо до родичів, тож нас пропустили.
Мене ще так тоді здивувало, що окупанти винесли сік в пакетиках і роздали наляканим дітям. Це був «Садочок» із пограбованих ними магазинів. Не взяти – не знаєм, яка буде реакція, ми ж хочемо проїхати, то діти взяли той сік.
Росіяни нас пропустили, попередивши, що обочини заміновані. Крім того зв’язалися з наступними блокпостами й повідомили, що ми їдемо, назвали кількість машин. А ми ж узагалі поїхали іншою стороною, де не було їхніх блокпостів, у села, де були грунтові дороги. Отак один за одним повільно щільно, боялися на обочину ставати, поки не виїхали в Базарі, де вже були наші військові. Ми таки втекли.
Те, що знали за техніку й окупантів, розказали нашим захисникам, серед нас був військовий медик, який більше їм розповів про вороже озброєння. У цей час почався обстріл, ми хотіли їхати на Коростень, але нас туди не пускали – всіх відправляли в сторону Малина. Ми швидко їхали, машина була перевантажена, бо багато людей, і пробили колесо. Поки чоловік його міняв, ми відстали від інших. У Малині пробили друге колесо, не було чим міняти, шукали СТО. У цей час почалася повітряна тривога, все зачинено. Зупинилися під станцією, працівників нема, не знаємо, що робити, де укриття, а з нами діти.
Поки ми стояли біля СТО, підійшов чоловік, запропонував допомогу, то мій чоловік з ним поїхав – неподалік було ще одна СТО, а ми лишилися біля машини чекати. Повітряна волає, а я дивлюся в небо, чи не літає нічого, прислухаюся, чи не чути гуркоту снарядів, страшно.
Десь через півтори години повернувся чоловік з Іваном – так звали чоловіка, що запропонував допомогу. Ми йому дякували, він навіть пропонував залишися в нього на ніч, бо він сам, сім’я в евакуації, тож місця б нам вистачило. Але ми поспішали, треба було встигнути до комендантської години. І ще було передчуття, що станеться щось жахливе, тому ми не могли залишитися.
Іван провів нас до виїзду з Малина, бо чимало доріг перекрито. Їхати було доволі лячно й водночас кумедно: коли ми проїжджали блокпости, то на одному нам називали пароль, який ми мали сказати на наступному блокпості.
Які були паролі?
Незвичні, але в плані того, що українець скаже, а росіянин ні, на зразок «паляниці». Коли ми проїхали Житомир, точно не знали, де ми, їхали по GPS, бо всі знаки поховали, познімали, дорога не освітлювалася. Отак доїхали до Львова.
Після того, як Ви виїхали, чи підтримували зв’язок із рідними? Що вони розповідали?
Так, ми намагалися спілкуватися. Але в основному вони нам телефонували, бо їм треба було йти шукати зв’язок, а вже потім зв’язатися з нами. Батько розповідав, що були ще обстріли, ще сильніші і частіші, доводилося сидіти досить довго в погребі.
Також розповідали, що після нас більше нікому не вдалося виїхати, бо окупанти, мабуть, прослідкували, куди ми їхали. Було 7 машин і жодна не з’явилася на тих блокпостах, які вони попереджали. Потім на шляху через ліс, яким ми тікали, поставили блокпост. Можливо, вони нас підслухали, бо люди ж телефонували і запитували, якою дорогою ми виїхали.
Коли ви зрозуміли, що варто повертатися?
Ми повернулися одразу після Великодня, 27 квітня. Тоді вже по селах у нашому районі було світло, але зв’язку й інтернету ще не було. Нам говорили, щоб ми не поспішали повертатись, бо ще територія була замінована.
Їхати було складно, бо погода в той день була погана, йшли дощі, які порозмивали грунтові дороги, довелося їхати в об’їзд через Іванків, лісами, де проходили бої. Бачили потрощені дерева, між якими багато підбитої російської техніки. Їхали через іванківське кільце, де лежить, на диво, вціліле бетонне яйце, адже навколо нього електромережі лежать, уламки військової техніки, і земля аж чорна…
Яка ситуація в Луговиках зараз?
Зараз село повернулося до мирного життя. Люди, які втікали, повернулися, бо це їхня домівка. Я хоч і не народилася тут, але вважаю цей край своїм (Світлана родом із с. Лемешівка Яготинського району). Відновили свою роботи навчальні заклади – учні повернулися на навчання до школи. Запрацював дитячий садочок. Відремонтували після росіян магазин – вони ж його потрощили під час окупації.
Зруйновані будинки так і стоять, а пошкоджені – господарі відбудовують за допомогою благодійних фондів. Нас підтримують волонтери, ми й самі намагаємося їм допомогти у зборі овочів, готуємо смачні страви й випічку для наших військових на передову.
Люди насторожені, до всіх звуків прислухаються. Сподіваємося, що таких подій, які були 24 лютого, більше не буде, хоч зараз ідуть розмінування територій, то часом бахкає. Попри все віримо в нашу перемогу.
Наскільки сильно змінилося життя, якщо порівняти життя до окупації і після?
По-перше, змінилися люди, по-іншому почали дивитися на речі. По-друге, у нас з’явилися тісні взаємини з сусідами, люди почали тісно спілкуватися, гуртом було легше, ніж самому. По-іншому стали дивитися на життя, якщо раніше планували, то зараз люди живуть одним днем – не можна передбачити, що нас чекає завтра. Дивимося на безпекову ситуацію, намагаємося повідомляти одне одному, як щось дізнаємось, щоб люди не боялися. Війна змінила усіх, когось зробила жорстокішим, а хтось став більш уважним до близьких. Я ж навчилася цінувати моменти.
Авторка: Інна Буряк