«Я хочу заспівати пісню, яка дарує людям радість». Таку фразу неодноразово упродовж фільму повторювала одна із головних героїнь – маленька дівчинка Ярослава, яка мала на увазі «Щедрик» Миколи Леонтовича.
У цій щедрівці, мета якої – вітати господарів та бажати їм хорошого року, можна відчитати глибокий символізм, оскільки упродовж всього фільму до головних героїв приходять гості. От тільки непрохані.
Три родини – українська, єврейська та польська, попри певні конфлікти та непорозуміння, мирно живуть собі у галицькому містечку Станиславів (сучасний Івано-Франківськ) і є господарями на своїй землі. Але тут приходять інші. В 1939 році – більшовики зі своїм «визвольним походом», в 1941-му – війська гітлерівської Німеччини. За деякий час до регіону знову повертається радянська влада.
Але ці «гості» аж ніяк не прийшли бажати гарного вечора. Вони прийшли руйнувати, нищити та вбивати. Діти наївно намагаються залагодити непорозуміння між дорослими піснею. І частково у них це виходить. Лише більшовиків страшенно дратує «Щедрик». Бо ж для чого бажати радості, якщо в СРСР і так всім «добре і весело живеться»?
І на такому прикладі чітко видно цю абсурдну модель «доброго русского міра», яку спостерігаємо і зараз, в часі російсько-української війни. Окупанти прийшли, зруйнували все і змушують людей дякувати «визволителям» за подарований кілограм крупи або цукерку, яку дав дитині «дядя у формі». При цьому ці ж військові забрали у дитини рідний дім, улюблені речі і, можливо, навіть батьків.
Забирають вони не лише фізичні речі, а й можливість бути собою. Намагаються знищити ідентичність. Яскравий приклад – використання мов у фільмі. Протягом усієї стрічки всі розмовляють рідною їм мовою – українською, польською, німецькою. І всі всіх розуміють, ніхто не примушує нікого переходити на якусь загальнозрозумілу говірку. І лише росіяни вимагають розмовляти російською і наголошують, що не існує ніякої окремої України. Радянська (російська) окупація через свою тривалість залишила особливий шрам на всіх українцях. І продовжує шрамувати нас досі.
Виразно у фільмі можемо простежити зв’язок з теперішньою війною в Україні. Коли відбувались перегляди фільму, у Львові почала вити сирена повітряної тривоги. В цей час герої «Щедрика» так само змушені були ховатися від обстрілів у підвалі. Минуло скільки років, а до нас продовжують лізти непрохані гості, продовжують розділяти сім’ї, руйнувати будинки та ламати людські долі.
Після перегляду «Щедрика» вирувала злість на те, що мільйони людей змушені були ціле життя страждати без можливості розвиватися, тим більше у сфері мистецтва. Маленька дівчинка Ярослава страшенно хотіла співати на великій сцені. Так само багато хто мав всі шанси увійти в історію як великі митці, а увійшли в неї як номери на формі ГУЛАГу, як імена в переліку замордованих голодом. У величезній тюрмі народів люди були просто цифрами в статистиці. А хто в цю статистику не вписувався, того просто з неї викреслювали.
На кінець додамо, що у самій щедрівці, окрім віншування господарям, можемо відчитати ще один символ – настання весни. З 24 лютого я спостерігала за сторінкою у соцмережі дівчини, коханий якої воює на фронті. Вона рахувала дні до весни, бо минулу ми проґавили через лютий, тривалістю в цілий рік. Тепер весна нарешті настала. Залишилося дочекатися перемоги, щоб «Щедрик» знову пролунав у кожному куточку України.
Авторка: Яна Гавришко