Рукавички з бурульками

Rukavychky z burulkamy

Моя бабуся була дуже суворою. Сільська жінка, дитина війни, вона здавалася мені металевою зсередини. Я не думала про те, що її чоловік був моряком і часто йшов у плавання, а вона залишалася сама і самостійно вправлялася з великим господарством, але з дитинства пам’ятаю її величезний город із кукурудзою та якимись баштанними. Тоді здавалося, що поки я діставалася від одного краю до іншого, сонце переходило половину небесного склепіння. Я була маленька та втомлювалася. А вона?

Увечері вона сідала в’язати. Її великі грубі пальці з тріщинами вже не відмивалися від фізичної роботи, але легко підхоплювали петлі і з однакових рядів виникали крихітні серветки. Як вона це робила? Я не розуміла. Але завжди уважно стежила за її засмаглими руками, в яких тонкі гачки губилися, тікали вперед, і поступово виникали витончені серветки під ікони, на телевізор чи ліжко.

Чи помічала я, як багато в ній було теплого жіночого та приховано-ніжного? Для мене вона завжди була жінка-кремінь. Я знала, що можу прибігти і розплакатися, розповісти, як хлопчики кривдять мене, або як мене собака вкусив, або як я малину з блохою смердючкою випадково проковтнула, і мені стало гидко від цього смаку… І вона, така сувора, мене заспокоювала. Любити по-іншому вона не вміла, якимось дивним чином я розуміла її внутрішню мову і зараз, коли згадую про це, мурашки біжать по шкірі.

“Хочеш поїхати до бабусі влітку?” – запитували мене батьки і дивувалися відповіді: “Так, хочу!” Вони знизували плечима, мовляв, ну, дивна дитина, хоче туди, де все так суворо і по-військовому жорстко. А я туди летіла, і тепер тільки зрозуміла чому: поряд із бабусею було багато любові та чесності. Без якихось соціальних упереджень та фальші.

Чи пробувала бабуся мене вчити? Вона показувала, як в’язати шкарпетки. Але в мене погано виходило, та й вона не вміла вчити. Я в’язала шкарпетку з різнокольорових мотків різної якості, а виходив якийсь куций шарф. Бабуся щиро не розуміла, як я не можу зв’язати шкарпетку. Щоб не засмучувати її, я допомагала намотувати нитки на клубок. Або розпускала речі. Мені це подобалося.

А ще я дуже любила доглядати кіз. Мене бентежив їхній запах і таке чарівне таємниче відчуття, коли гладиш голови козенят і намацуєш ріжки, що прорізаються… Пам’ятаю, як приходила їх годувати, сідала поруч і починала перебирати пальцями вовну між твердими горбками. Зростають…

Я любила бабусине страви, особливо її пиріжки з маком. Вона набирала води з колодязя і відправляла мене товкти мак у ступці до стану молока. Я сиділа на гарячій землі десь між домом та городом і непомітно для себе з’їдала половину м’якої кашки. Півтори години такого Дзена, і мак готовий, бабуся кладе пиріжки в піч, а я, як кішка, починаю переминатися з ноги на ногу, вдихаючи теплий смачний запах кімнати. Або тікаю в малинник.

Десь у середині 2022-го я ненадовго повернулася до Харкова. Треба було щось забрати з коробок у маминому будинку. Серед речей виявилися старі в’язані шкарпетки. Грубі та колючі, вони не з тих речей, які я хотіла забрати, щоби носити. Але торкаючись до них, я зрозуміла, що вперше дивлюся на в’язану річ, як на фотографію зі сімейного альбома, і не можу від неї відірватися. Згадалися рукавички на гумках і в’язані волохаті рейтузи, семирічна я в круглій чорній шапці, і шалені ігри на санках з гірок у натовпі дітей… Як вийде, так і з’їжджаєш вниз, а потім приходиш додому в замерзлій важкій шубі, мокра, бурульки на рукавичках, і зняти їх можна, лише вхопившись зубами за палець. Смішне було видовище! Хочеш носа почухати – закусуй рукавичку з бурульками, витягай руку, а в цей час вода затече в рукав. У рукавичках руки не мерзли, але чомусь там постійно був сніг. А щоб рукавиці просушити, потрібно було витягнути їх за гумочки і покласти на батарею, і доки стікала вода, у кімнаті пахло снігом. А може, щастям? Так пахне щасливе дитинство, коли ти просто є, і нічого не потрібно натомість. Просто можеш як завгодно валятися, а речі потім кілька днів будуть висихати на батареї. Я буду на них терпляче чекати, щоб знову одягнути і побігти на гірку, летіти на спині вниз, і батьки не скажуть: “Господи, де це ти так… Чому така мокра?” Нічим не затьмарене щастя і відчуття довіри до життя. Мир. Зараз здається, цьому доведеться знову вчитися.

Нікого зі старшого покоління, ніж  батьки, у нашому роді не залишилося. Немає більше бабусь та їхніх історій теж більше немає. Від моменту початку війни я багато про них згадувала і шкодувала, що не можу запитати про минуле. Все ніби завмерло в дитинстві. І моя історія з в’язанням почалася і закінчилася в дитинстві. Я так і не навчилася того, що вміла бабуся, але досі із задоволенням розплутую нитки. Це моя професія – допомагати розплутувати клубок з думок та почуттів, щоб хтось створив своє нове полотно. Чим не робота для моїх рук?

Історія записана зі слів Юлії Бурда

Художниця: Римма Миленкова, Fulbright scholarship in Arts

Проєкт “Ательє історій” є частиною Vidnova Program — індивідуально розробленої програми для активістів громадянського суспільства з України, яка дає їм змогу продовжувати свою роботу та налагоджувати зв’язки з іншими європейськими та українськими партнерськими організаціями.

Кураторка проєкту: Юлія Голоднікова HelloCraft.UA! #TheAtelierofStories #українськіремісниці

To top