Я плету ночами. Ночами, коли не можу спати та прислухаюся до нічних звуків за вікном. Уже 19 місяців я плету. З невеликими перервами, коли на декілька місяців виїжджала з міста на Захід України. Плету, щоб не проспати важливого повідомлення, коли буде потрібно зібрати дітей та спуститися в підземний паркінг.
Ще 19 місяців тому я не вміла тримати гачка в руках. Нічого не знала про петлю аміґурумі. Але від 23 лютого 2022 року я боюся лягати спати та мати повноцінний глибокий сон у Миколаєві. Шість місяців до повномасштабного вторгнення я з сім’єю переїхала до Миколаєва. 31 грудня 2021 року в нас народилася друга дитина. Через місяць почалося повномасштабне вторгнення. Під час нічного годування малюка я бачила літаки та чула вибухи. І все миттєво стало зрозуміло.
Не можу пригадати, як у мене з’явилися гачок та трикотажна нитка. Не пам’ятаю, як виникла ідея плести круглі килимки для дітей. Килимки, які фактично їм не потрібні, бо підлога з підігрівом. Але для мене це як теплий талісман, який має захистити їх від усього поганого. Такі килимки мені плела бабуся. Я бачила, як вона це робила. У мене їх було багато, і для кожного мого улюбленого місця був сплетений яскравий круглий килимок. А місць цих було багато: від маленького стільчика, на якому я сиділа під грубкою взимку, до письмового столу, де під ногами був теплий килимок.
Килимки бабусі були з секретом, який я дотепер не можу розгадати. Дивлячись на них, я відчуваю тепло і турботу. Донедавна я була незадоволена своїм плетінням. Щойно завершувала плести, починала розпускати. Відчувала себе Пенелопою з «Одіссеї» Гомера. Спочатку я думала, що річ у нитці. У бабусі це були старі речі, які вона порізала на смужки та сплітала в клубок. Але одного разу, коли син сказав, що любить мій килимок і він на ньому може літати, я зрозуміла, що для нього мої килимки мають таку саму силу, як для мене килимки бабусі. Тож я вбила в собі Пенелопу і доплела килимки для синів.
Але на цьому я не зупинилася. Цими місяцями я намагалася відтворити багато речей, які були в моєму дитинстві. Я пекла коржики та булочки, які готувала бабуся, читала книги, які читали мені в дитинстві. І щойно стало можливо робити онлайн-замовлення до Миколаєва, я наважилася на те, чого сама від себе не очікувала. Я купила верстак, інструменти, пару липових дощок. У планах було відтворити свій стільчик дитинства. Стільчик, який робив дідусь кожному онукові та онучці. А їх у нього було п’ять. Кожен стільчик був оригінальним та не схожим на інший.
Декілька відео з Youtube – і я уже зовсім не боюся ані електродрельки, ані електролобзика. Я вмію користуватися свердлом Форстнера та наждачним папером. Я зробила свій перший стільчик разом зі старшим сином. Це була гарна співпраця, яку, я сподіваюся, мій син буде колись згадувати.
Щодня я подумки забороняю собі робити онлайн-покупки, щоб не примножувати речі, які доведеться під час евакуації залишити.
Але кожен день я роблю речі своїми руками, які були в моєму дитинстві. Вони об’ємні, їх не візьмеш у багажник автомобіля, якщо потрібно буде терміново евакуюватися. Але я продовжую робити ці речі з дитинства. Від часу, коли в мене було відчуття затишку, безпеки та любові. Роблю так, ніби ці репліки речей мають захистити моїх дітей та створити для них безпечний простір.
Історію розповіла Оксана Кушнір
Художниця: Римма Миленкова, Fulbright scholarship in Arts
Проєкт “Ательє історій” є частиною Vidnova Program — індивідуально розробленої програми для активістів громадянського суспільства з України, яка дає їм змогу продовжувати свою роботу та налагоджувати зв’язки з іншими європейськими та українськими партнерськими організаціями.
Кураторка проєкту: Юлія Голоднікова HelloCraft.UA! #TheAtelierofStories #українськіремісниці