Історія про надію

Історія про надію

«Хутко всі в укриття», – кричу я з наглядового майданчика на батьківському городі. 

Луна від літака в нічному небі стає гучнішою, тож я біжу в дім, налякана та роздратована, бо рідні мене ігнорують.  

“Ви що робите? – видаю, щойно з’являюсь на порозі. – Треба бігти в тому, що є – у спідньому, у капцях”. 

Мені страшно, коліна ледь не б’ють одне об одне, втім я пояснюю правила поведінки під час ворожого нальоту, ніби провела на війні все життя. Це не так. Тоді було складно зрозуміти, скільки днів минуло відтоді, як ми з чоловіком навіть не одразу втямили, що почалось. Два або три дні? Може, тиждень?

Після нашого від’їзду з Миколаєва нам довелось повернутись, бо тривожних валізок заздалегідь ніхто не готував. Харчі, подушки, ковдри, а в одну із сумок я поклала пряжу та незакінчений светр з манливою назвою “Одержимість”.

В’язання – моя пристрасть з дитинства, так що років від 11, з перервами, я або перебираю спиці в руках, або ґудзик тримаю, або ж сиджу за машинкою. Ось тут, навпроти вікна, у нашій миколаївській квартирі, стоїть моя нова тумба для в’язальної машини. До середини 2022-го я планувала кинути стару роботу, поринути у в’язання, створити власну колекцію, але не так усе сталось.

“Одержимість” я закінчила вже в батьківському будинку під бомбардуваннями. Пригадую, коли почали приходити перші новини, особливо з Бучі, то я сиділа в цьому светрі, дослухалась до найтихішого шурхоту та дивилась на землю. 

“Чому? Як? – запитувала я в себе. – Скільки ми завдаємо шкоди землі в мирному житті й зараз під час війни, а вона все терпить і щовесни радує пробудженням природи”.

По обличчю текли сльози болю, наче я та земля, яка прагне давати життя.

За місяць стало зрозуміло, що залишатися вдома небезпечно, тож на сімейній раді ми ухвалили рішення вдвох із донькою їхати до Румунії. Було страшно рушати в невідомість. Валіза, рюкзак, подушка чоловіка, яку я дарувала на якесь «чоловіче» свято, і бабусина пухова хустка на попереку – ось і все, що ми зібрали для свого нового життя.

“Як помру, цю хустку собі забери”, – повторювала вона.

Так і вийшло. Я їй на день народження подарувала нову хустку, яку вона називала святковою і рідко одягала. На похороні я в труну поклала їй цю, а стару забрала. На ній вже з’явилися маленькі дірочки, втім менше гріти вона не стала.  

Серед зібраних речей у боковій кишені рюкзака я намацала аксесуари від в’язальної машини і знову згадала, як стою біля вікна в кімнаті в Миколаєві та прощаюся з нею.

“Ти мене, може, дочекаєшся і все буде добре?” – я так і запитала в неї.

Перший час у Румунії був нелегким. Три дні я сиділа в квартирі та не виходила навіть по хліб. Потрібно було усвідомити, що я з донькою в безпеці, а слідом за цим усвідомленням отримати інше – мої близькі ж удома не в безпеці. Чоловік, сестра, дорослий син…

Вночі я не могла заснути, бо постійно тримала телефон і перевіряла, чи немає повітряної тривоги вдома. Щойно екран спалахував червоним, я писала рідним.

“Ти чуєш тривогу?” – набирала я й одразу заспокоювалася, коли бачила звіт про прочитане повідомлення.

Опанувавши себе, я почала оглядатися на новому місці. На мапі знайшла магазин для рукоділля та вирушила туди.

В’язання – перше, що спало мені на думку, коли я розмірковувала хоч про якийсь заробіток. Рідні мені постійно повторювали, що без хліба я не залишусь зі своїм талантом. 

“А якщо я все роблю неправильно? А якщо гроші витрачу, а вони мені знадобляться?” – грало в голові.

На порозі крамниці я змогла лише пошепки сказати: “Хеллоу”.

“Вітаю! Ви з України?” – почула я спокійний голос у відповідь і розридалась.

Поки намагалася втямити, як дівчина дізналася, звідки я, вона підійшла, обійняла та назвалась Іриною. Так в мене з’явилася пряжа, яку в цій крамниці продавали зі знижкою для українок, спиці, отримані задарма на деякий час, і головне – коло спілкування.

Завдяки соцмережам коло ставало більшим і вже на літньому святі до дня в’язання я організовувала групу українок, а восени ми об’єднались у клуб “Чарівництво наших рук”.

Ідея створити клуб з’явилася сама собою, бо на новому місці багато хто тулився в одній квартирі по кілька сімей, так що не було куточка, щоб усамітнитися і викласти свої думки у в’язане полотно. Разом ми робили різдвяні прикраси, різні вінки та іграшки.

Завдяки студентам з курсів в’язання, які я почала ще до війни, мені привезли в’язальну машину з Німеччини. Було так приємно, коли в чаті студенток-в’язальниць, де зібралися жінки з усього світу, оперативно організували збір коштів на купівлю в’язальної машини, сплатили доставлення та перерахували залишок для творчого початку.

Минуло ще трохи часу, і з Миколаєва приїхала моя в’язальна машина.

Якось у клубі я запропонувала вчити в’язати тих, хто не вміє. Мені дуже приємно бачити, коли хтось створює свою першу в’язану річ. Ділитись знаннями – це в мене, напевно, теж від бабусі, яка й була моєю першою вчителькою.

У будинку, куди ми приїжджали разом з батьками в дитинстві, вона мала спеціальну кімнату, де на замовлення з паперу і дроту плела жалобні вінки й в’язала килимки із клаптиків. Я любила сідати разом з нею і дивитися, як та запалює лампадку, молиться і поринає в робочу тишу.

Килимки, які в’язала бабуся, були в нас усюди, а невдовзі я почала допомагати їй створювати нові. Там, де великий килим не покривав підлогу, я, як на грядках, “висаджувала” свої то у формі квітки, то круглі, то квадратні.

Рідні швидко зрозуміли, що рукоділля і є моя пристрасть. Якось, коли я була ще зовсім маленька, додому привезли багато сукна, й, поки дорослі підшивали краї, я сіла в кутку з двома сірниками та вдавала, що в’яжу. Підрісши, я отримала замість сірників свій дерев’яний гачок, виточений дідусем.

А далі мене вже було не зупинити: вдома сусідка тітка Оля навчила в’язати шапки, тітка Валя показала, як створювати Аран, тітка Ніна – ажури, тітка Жанна – шкарпетки на спицях. Разом з тіткою Жанною я зв’язала і свою першу кофту, яка швидко перетворилася на безрукавку через брак пряжі.

Знання від них я передала подрузі, а шкарпетки навчила в’язати дівчат із нашого клубу. Разом ми організували збір грошей на пряжу та спиці, а потім зібрали гроші на тканину та почали шити балаклави, які відправляємо додому на фронт. Тоді я не думала про те, що наша група в’язатиме шапки для румунських дітей. Але мені все частіше здається, що ми опинилися тут, щоб осягнути суть найпростіших і найглибших речей і зрозуміти наново, що означає “тепло як удома”.

Художниця: Римма Миленкова, Fulbright scholarship in Arts

Проєкт “Ательє історій” є частиною Vidnova Program — індивідуально розробленої програми для активістів громадянського суспільства з України, яка дає їм змогу продовжувати свою роботу та налагоджувати зв’язки з іншими європейськими та українськими партнерськими організаціями. 

Кураторка проєкту: Юлія Голоднікова HelloCraft.UA! #TheAtelierofStories #українськіремісниці

To top