«Емоції – це бензин для нашого тіла, вони змушують його рухатись». Розмова з психологом Володимиром Галащуком

Володимир Галащук

Війна залишає сліди на психічному здоров’ї. І тому важливо говорити про кризові стани, емоційні гойдалки та міжособистісне спілкування. Розмова із ветераном, кризовим психологом і тілесно-орієнтованим терапевтом Володимиром Галащуком витягне на поверхню глибокі теми, які допоможуть зрозуміти складну динаміку психології в умовах війни. Тут про травматичний досвід, вивільнення емоцій, посттравматичний ріст, емоційне вигорання та важливість вдячності.

Як змінилося ставлення українців до психологів під час війни? Бо, здається, їхня роль не була належно оцінена у довоєнному суспільстві.

Військові точно по-іншому почали ставитися до психологів. На момент повномасштабного вторгнення у мене вже був 8-річний досвід у психотерапії і пів року досвіду у веденні бойових дій. Переді мною постало питання, куди себе задіяти, оскільки під час війни потрібні і ті, й інші. Проте спершу не бачив, що є велика необхідність психологів. Відповідно очікував, що буду комусь потрібен тільки через деякий час. Пішов у тероборону Києва, а звідти мене відправили під Лисичанськ, де отримав контузію на полі бою. Тож ставлення справді змінилося. Запити є, і їх кількість значно збільшилась. 

Як розпізнати кризовий стан? І що може бути показником того, що потрібно звернутися за психологічною допомогою?

Кожна людина по внутрішньому відчуттю має розуміти, чи потрібно їй звертатися до психолога. Взагалі будь-яка поведінка чи реакції є нормальними, тільки якщо вони не заважають жити і соціально функціонувати. Боятися – нормально. Але якщо боятися настільки, що це параліч в соціальному житті, тоді над цим варто працювати. До того ж небезпека може бути різних ступенів. Як і серед побутових соціальних ситуацій, так і більш гострих. І як правило, для цих випадків характерний один стан – ступор. «Я не знаю, що мені робити і куди рухатися». Часто супроводжується апатією, коли нічого не хочеться, всього боїшся, не готовий до змін. 

Якщо немає можливості звернутися до фахівця, чи можливо самостійно вийти з кризового стану або якось полегшити його?

Кризові ситуації є дуже широкими. Якщо говорити більш ситуативно, коли прямо зараз не відбувається небезпека, то тут можемо розглядати вправи. Наприклад, глибоке дихання чи переключення з ситуації на усвідомлення самого себе через модальність тілесних відчуттів. Головною метою яких є спрямувати увагу людини з потенційно тривожного невідомого майбутнього або жахливого минулого до стану “тут і тепер”. Наша мигдалина тривожиться, виключаючи при цьому прифронтальну кору, а разом із нею і логічне мислення, в ситуації коли умовно ваш мозок процює так ніби ваше тіло знаходиться у стані небезпеки, тоді вмикається механізм – “тобі зараз треба бігти кудись і не треба думати чого”. У прифронтальній корі є відділ передньої поясної кори, яка відповідає за самопочуття, самоідентифікацію, хто я, де я, скільки у мене рук, ніг чи все нормально. З моменту, коли ми звертаємо свою увагу на сканування тіла, можна починати діяти. Тоді вже вмикається логіка, куди я можу рухатись далі. Отже, спочатку самозаспокоєння, гасіння внутрішніх переживань. Далі у людини, як правило, з’являється ресурс, щоб вигрібати з цього стану. І ось це вигрібання дещо схоже на те, як автомобіль виїжджає з багна. Не може бути таке, що людина заспокоїлась, ти підсунув якусь палочку під колеса і одразу виїхав. Можливо, деякий час треба буде проїхатись і воно не відчуватиметься як полегшення. Тут не працює так, як у рекламі: з’їв ментос і одразу свіже дихання. Хоча люди завжди шукають простих відповідей на складні запитання, але їх немає. Часто у таких ситуаціях потрібні алгоритми дій. Умовно кажучи, це як літак, який втратив керування, бо немає пілота, і підходить людина до штурвалу, дзвонить до диспетчера, який каже, що робити. Оце вихід з кризових ситуацій. Варто пробувати самому – і може вдатися, а якщо не вдається звернутися за допомогою до “диспетчера” і діяти згідно з його інструкціями. 

Чим небезпечні емоційні гойдалки? Як себе заземлювати та не піддаватись впливу емоцій під час війни? 

Емоційні гойдалки в часи війни – це нормальна реакція на ненормальну ситуацію. Зараз ми живемо не так як 20 років тому, і цей стан для нас новий. Чи готовий я сказати, що емоційні гойдалки це погано? Хтось стверджуватиме, що це життя на повну, коли ти маєш змогу  відчувати увесь спектр емоцій. Що в принципі у тій ситуації, в якій перебуваємо, може бути правильним. Не можна собі забороняти відчувати те, що ви відчуваєте. Це дуже схоже на автомобіль з механічною коробкою передач. Ви його завели, на передачу не поставили, з гальмів не зняли, але ногу тримаєте на педалі газу і нікуди не їдете, мотор вже сходить з розуму, але ви стоїте на місці. Емоції – це бензин для нашого тіла, вони змушують його рухатись. Життя тим і хороше, що у нас є багато емоцій і ми можемо між ними переключатись, бо якби була тільки радість. То що таке радість? На констрасті ми можемо зрозуміти, що є що. Тому емоційні гойдалки, відповідно до нашої ситуації – це нормально. Знову ж таки, якщо це не заважає вам функціонувати.

За період війни вже накопичилось багато негативних емоцій, чи важливо їх вивільняти і у який спосіб це краще робити?

До виникнення мовлення ми спілкувалися емоціями і вигуками. Вони мають сенс у контакті, тому всі емоції бажано виражати там, де вони з’явились. Деякі люди люблять потоксичити, їдучи за кермом, переключаються таким чином, вивільняючи негативні емоції. Суть емоцій в тому, аби їх проживати, якщо цього не робити, то буде гірше. Непогано працюють заняття спортом, де можна направити свою злість кудись. Ідея полягає в тому, щоб виконати задачу гормонів стресу, які дають інструкцію, що треба зараз зробити різкий рух для того, щоб когось вдарити, бо він тобі заважає. Ми розуміємо, що цього робити не можна з соціальної точки зору і не робимо нічого, а гормони вже виділились. Тому вивільнення гормонів, які осідають у м’язах, на фізичну діяльність є одним з дієвих методів. Заняття спортом ситуацію не змінить, але змінить самопочуття.

Інколи від великої кількості важких новин виникає емоційне оніміння, що з цим робити? Адже часом за це може бути соромно.

Емоційне оніміння можна інакше назвати – вигорання, коли не можеш нормально емпатувати чиїйсь проблемі. Це можна віднести до стратегії уникнення: якщо мені цього забагато, просто туди не дивлюсь, не реагую. Відчуття провини, сорому – це одна з емоцій, які проживаються важко, бо ти вже це зробив і не можеш нічого змінити. Емоція сорому говорить про те, що розумієш свій вчинок, і є людина чи ком’юніті, яке тебе вибачить або не вибачить. Але у цьому випадку немає людей, які повинні вибачати за те, що ти не задіяний зараз. Для того, щоб уникнути цього сорому, потрібно бути включеним у сучасну ситуацію, працювати задля перемоги. Стан емоційного оніміння може бути, і є його різні ступені. Звертати увагу на ті речі, які дають хоч трохи емоцій. Наприклад, якщо думати, що зараз хочеться, а нема варіантів. Можна почати з того, що хочеться найменше. Пробувати знайти диференціацію відчуттів і, можливо, десь на цій дорозі повернутись до звичного емоційного стану.

Як перетворити травматичні події на психологічні ресурси особистості? 

Справді є такий феномен як посттравматичний ріст. Коли ти стикаєшся з ситуаціями, де треба діяти, а ти не можеш. Наприклад, обстріл і по ідеї увесь твій еволоюційний розвиток кричить, що тобі треба бігти від небезпеки, щоб сховатись, але ти не можеш бо покинеш позицію. Відповідно до цього набирається енергія, ресурс для дії якої не відбувається бо є наказ стояти на позиції і замість того, щоб використовувати цю енергію, тримаєш її у собі. Пітер Левін розповідає про закумульовану енергію дій у бійців, які не мали змогу її використати. Ця енергія в будь-якому разі є, і, якщо її не вивільняти, вона буде направлена на самознищення. Тому варто усвідомити, що у тобі точно є енергія і спрямувати її на свій розвиток. Це може бути складно. На своєму досвіді скажу, що після 2015 року закінчив бакалаврат, магістратуру, навчився грати на 8-ми музичних інструментах, освоїв програмування, а до 2014 року у мене навіть вищої освіти не було.

Що не варто говорити, підтримуючи людину, яка зазнала травматичного досвіду? Можете назвати ці червоні лінії, які не потрібно перетинати?

Окреслюючи ці вислови, ми всеодно будемо розглядати тільки частину людей, яким вони не зайдуть, адже якійсь частині людей – допоможуть. Зараз ми можемо почути, що не варто говорити фразу “все буде добре”. Якщо подумати з точки зору логіки, то й правда, ти не можеш говорити так, бо не знаєш як буде. Але деяким людям справді треба почути, що все буде добре. Єлюди, які хочуть почути про Бога, деяким потрібно багато пояснень, чому все так відбувається. Або, наприклад, фраза “я тебе розумію”, її можна замінити на “я був у схожій ситуації, тому мені здається, що я тебе розумію”. Інколи правильно складені слова, як закляття. Якщо будується логічний ланцюжок зв’язків, то все сприймається по-іншому. А взагалі я противник жорстких речей і рамок, тому завжди ставлю все під сумнів.

Оскільки ми живемо у час, коли суспільство є найбільш травмованим за останні десятиліття, чи є у Вас поради для людей, які слухають про горе інших, як реагувати та не переймати чужий досвід на себе? Можливо маєте власні рекомендації, які використовуєте під час роботи.

Тут про включення в чуже горе, наскільки ви собі дозволяєте поринути у нього. Наприклад, під час навчань психотерапії радять застосовувати прийом скла. Уявляти, що між вами і вашим співрозмовником скло, тобто чітко утримувати власні кордони, розуміючи, де вони закінчуються. Якщо говорити про мене, то я застосовую все у комплексі. Це і межа, де я собі дозволяю емпатувати, не провалюючись у клієнта. Проте, якщо бути чесним, то надзеркалений птср він є, тому що це обумовлюється роботою, якби сильно ти не намагався відмежуватись. Тут потрібно навчитись відновлюватись або переключатись. У кожного можуть бути свої, не обов’язково екологічні методи переключення. Я ходжу з друзями в баню, іноді граю в комп’ютерні ігри, маю певні шкідливі звички, які дозволяють перемкнутись. 

Як правильно говорити з військовими, щоб не зашкодити їм своїми висловами і так званою підтримкою?

Якби ці поради працювали, їх можна було б написати в інтернеті і нівелювати професію психолога. Тут немає простої відповіді. Важливо не сподіватися на стратегію мінімальної участі, не думайте, що ви знайдете чарівну пігулку, яка допоможе спілкуватися з військовими. Найперше, треба пам’ятати, що військові теж люди. Відповідно до цього ми не відповідаємо за почуття інших людей. Ніколи не знаємо, що саме може викликати злість, при тому, що вона може бути зумовлена навіть не вами. Коли військовий приходить із зони бойових дій і починає соціалізуватись, може бути таке, що він не дуже багатослівний. Важливо приймати їх такими, не дивуватись, не випитувати. Будьте готові взаємодіяти з ними на рівні, дозволяти проявлятись так, як вони хочуть. Головне прийняття і залучення у соціум. Тому що ветеран починає заново збирати себе. Принаймні у мене так було. Найголовніше, не забувайте, що ви вдячні, і не розпитуйте про досвід. Якщо військовий сам починає говорити про це, то просто слухайте. 

Пам’ятайте про жест, який виражає вдячність військовим. Мені у житті його показали тільки один раз. У 2022 році я стояв біля шпиталю у військовій формі і проходив хлопець повз, зробив цей жест, а я одразу не зрозумів. І коли усвідомив, то мені стало дуже приємно. Тому треба мати у собі силу волі, щоб зробити це, не боячись виглядати дивно. 

Розмовляла Іванна Головко 

Фото із Facebook-сторінки Володимира Галащука.

To top