Того ранку було морозно. Не хотілося навіть носа висовувати на вулицю – пробирало до кісток, та попри холод я раділа, що нарешті їду додому. Це було вперше за стільки місяців, які прожила не як львів’янка, а тимчасово переселена. Вперше за стільки часу ледь усвідомлювала, що їду додому – справжнього дому.
Потяг зустрів на платформі з роззявленим ротом готовий рушати. На секунду здалося, що не їздила залізницею вже цілу вічність, але ненав’язливе потріскування Інтерсіті вивело з цієї думки. Притулилася чолом до холодного вікна, за яким заморожений пагорб, прикритий білою смолою, змінював інший абсолютно ідентичний попередньому. Чекаю, коли нарешті з’явиться справжній ліс. Чому я так його називаю? Бо виросла на Поліссі серед струнких сосен, що упродовж усього свого життя намагаються обігнати одна одну – хто вище дотягнеться до сонця. Такі тендітні з вигляду, але у витривалості можуть позмагатися навіть із людьми. Хоча, ні, дурниця, люди про таку витривалість можуть лише мріяти.
У вагоні спекотно. Для такої пори року забагато мандрівників. Можливо, вони теж повертаються додому? Махнувши рукою в повітрі, глянула на годинник – на електронному циферблаті висвітлилося 8:37 – ще кілька годин в дорозі. Думка про зустріч із батьками, коли потяг нарешті прибуде на місце призначення, мене не покидала, чим би себе не займала. Увімкнувши навушники, сподівалась, що музика поставить час на перемотування, поки один сивий пагорб змінюватиме інший, а люди-мандрівники сновигатимуть у проході. Музика провела межу між мною і реальністю, а потім зовсім потягла за собою в сон.
Від легкого посмикування вагону я прокинулася. Пощастило, бо за хвилину почула: «Шановні пасажири! Через 10 хвилин наш потяг прибуває до проміжної станції «Коростень». Зупинка потяга 1 хвилина. Будь ласка, не забувайте свої речі», – оголосив машиніст, повторивши давно завчену фразу двічі. Знову відчула легке потріпування метеликів у животі. Ні, це не через приїзд додому, як хтось може подумати, насправді, усе простіше – мене завжди проймає легке хвилювання, коли виходжу з потяга. Люблю подорожувати залізницею!
Швидко зібравшись, перевірила чи нічого не лишила – навушники впали під сидіння – та ще розтяпа. А потім, як карпатський ведмідь, якого ні з того ні з сього розбудили взимку, посунула до тамбуру. Все-таки ненавиджу ранкові потяги, невиспана я – найрозгубленіша людина на світі. Часом хвилююсь, що моя подорож через це продовжиться до Києва, та, на щастя чи на жаль, цього поки що не сталося.
За вікном пропливло «Коростень», а за кілька хвилин розпечене від морозу залізо зупинилося й виплюнуло людей на вулицю. Помітила батьків із братом, які махали мені на платформі. Холодний зимовий ранок просякли обійми, сльози й слова вітання. Здавалося, мене не було кілька хвилин, а життя, що залишилося у Львові, яке кожного дня обмотувала скотчем знову й знову, щоб не розсипалося на друзки остаточно, було добре продуманою фантазією із якоїсь Богом і мною забутої книги.
Додому їхати ще кілька годин, а на вулиці вже розвиднілось. Червоний жовток відділився від білка хмар і з останніх сил тяжко підіймався над білосніжним горизонтом. Обледенілу дорогу з автомобілем кольору неба оточували з обох сторін сосни, лише місцями з лисуватими галявинами – до війни у нашій місцевості проходила активна вирубка лісу. Хоча декого нічого не зупиняє валити дерева й зараз. Коли ми перетнули кордон Житомирської області з Київською, запримітила, що обабіч дороги вишикувалися одна за одною низенькі таблички, що сором’язливо червоніли над сивою землею.
«Тату, що це?» У відповідь мене пронизав втомлений погляд сірих очей у дзеркалі заднього виду. Я лише зараз помітила, як тато постарів.
«Ліс замінований. Сюди сапери ще не дійшли, а таблички – це попередження про міни, щоб люди до лісу не ходили», – очі скляним поглядом втупилися в дорогу: «Ти б бачила, що тут коїлося – як згадаю, аж сиротами пробирає».
Десь на фоні було чути, як двигун опирається колесам, які пливуть слизькою дорогою, що схожа на мертве озеро – ще кілька метрів і ми провалимось під лід.
Час тягнувся нестерпно довго. Якби не постійне бурчання у животі, можна було б подумати про сон, але в мені щось сиділо й чекало. Скільки б разів не їздила цією дорогою, цікавість змушувала роздивлятися пейзаж за вікном, який змінюється лише порами року. Однак помітила, що замість постійного лісу, ми їдемо через села. Часом я спостерігала спалені кістяки ворожої техніки, що давно задубілим трупом розкладалася прямо на дорозі. Дивно це спостерігати, але ще дивніше, що нікому не було діла до ржавої купи заліза, ніби лише мені вдавалося бачити її.
«Чому це звідси не забирають?», – різонула я по тиші.
«Що саме?», – не зрозуміла мама, але потім прокинулась із дрімотливого задуму, і запевнила: «Це вже нікому не потрібно. У нашому дорвідділі, де була база росіян, після деокупації лишилася понівечена техніка, тож спочатку хтось звідти повертався з металобрухтом, але з часом, коли держава заявила про право власності на цей непотріб, люди перестали щось звідти приносити. Проте з часом дещо стало непотрібно навіть державі, тож воно отак стоїть на обочині як нагадування про війну». «Як опудало на полі», – подумала я, але вирішила не говорити про це вголос.
Попереду знову виникла купка металобрухту. На моє прохання тато зупинився. Я вийшла з машини. Випустивши вологу пару з рота на волю, вагомо плентаючись, лишала за собою сліди, сива крупа продовжувала сипатись із дзеркального неба. Позаду ляпнули двері «каддіка», тато закурив сигарету. Не обертаючись, я розуміла, що за мною спостерігають – відчувала на собі погляди трьох пар очей. Переді мною було щось схоже на танк, точніше, це колись було танком, зараз це більше скидається на залізну труну. Чомусь не хотілося підходити ближче – зупинилася за кілька метрів від цієї штуки.
«Гуп!», – щось вивело мене з задуми, звук пролунав з-під залізяччя. Я підсвідомо відійшла. У вухах шуміла кров, у голові щось пульсувало. Придивившись, помітила двох синичок, що, випурхнувши зі свого укриття, одна одній чистили пір’ячко, зручно примостившись на залізяці. І цього я злякалася? Ця штука більше ніколи не буде їздити, а її «водіїв» давно доправили додому в пакетах, пощастило, якщо в різних. Синички нарешті мене помітили, але не полетіли. Вони випнули свої жовто-зелені грудки, ніби готувалися захищати свою територію. Невже це їхня домівка? Іронічно. Ця штука створена для вбивства, натомість стала прихистком для пташок. Синички блимнули чорними намистинками і сховалися в снігу. Мене не покидало відчуття, що я тут уже цілу вічність.
«Чому ти повіз нас сюдою?», – спитала я в тата.
«Міст через Уж підірвали, довелося їхати в об’їзд, – відповів він, навіть не поворухнувшись, а тоді додав. – Сідай в машину, надворі холодно».
Приїхавши до Іванкова, я пильно роздивлялася будинки за вікном. Тут все як і завжди, хіба в центрі стіна однієї з багатоповерхівок на третину чорна, біля неї місце займала свіжа кладка білої цегли. Та то були квіточки. На в’їзді в селище окружне кільце ніби пройшло крізь вогонь і воду. З-поміж усіх слів напрошувалося лише одне – війна. У цьому місці час точно зупинився і здавалося більше не продовжить свій відлік. Машин, крім нашого «каддіка», не помітила, ми були серед лісової пастки, де кільце здавалося лабіринтом. Чорна-чорнісінька, як портал до іншої реальності, дорога спокійно вела нас додому. Її оточували місцями навпіл переламані стовпи. Було відчуття, що лежачи поруч, вони намагалися допомогти підвестися одне одному. Ліс навколо тужливо вив за літом, попри зиму він зовсім не спав, лише прикидався…
Посеред кільця заховалося, ніби величезний звір, «Яйце життя». Ціле-цілісіньке, воно зливалося зі снігом і несміливо виглядало зі свого крижаного укриття, лячно косячись у наш бік, і ніби запитуючи: «Ви не вороги мені?». Колись дуже давно, коли була зовсім маленькою, чи то мені сказали батьки, чи то сама собі уявляла, що це яйце залишилося від дракона. Спочатку вірила, що дракон його захищає, а коли поруч люди, ховається і спостерігає на віддалі. Оскільки мені так і не вдалося його побачити, то подумала, що маля покинуте і уявляла, як йому буде без мами, коли воно вилупиться, думала, хто за ним наглядатиме. За те яйце переживала більше, ніж за свої оцінки в школі. Та вже набагато пізніше, коли підросла, мій дядько Роман, лікар за фахом, який час від часу брав мене з собою до Іванкова, якось розповів мені історію, що це яйце – капсула, що береже в собі листи в майбутнє і її мають відкрити чи то через 50, чи то через 100 років. Цікаві то були казочки, аж дивуєшся, скільки фантазій може породити дитинство навколо невідомого предмету. Монумент, що встановлений як символ відродження життя та родючості землі, що постраждала від чорнобильської трагедії, пережив окупацію і вцілів на полі бою. Тобто тепер є ще й символом незламності та витривалості. Це яйце заслужено претендує на звання історичної пам’ятки, що переживе не тільки Путіна, а й Росію.
Дорогою додому знову траплялися таблички «Обережно, міни!» із черепами з перехрещеними кістками під ними. Таблички сумно червоніли, ніби то вони були винні в тому, що ліси навколо заміновані. У мене був якийсь переляк, що як тільки тато з’їде на обочину, машина ні з того ні з сього підірветься. Було відчуття, що ми їдемо через Прип’ять повз пошкоджений реактор, що дрімає, як вулкан, під куполом, ніби перебуваємо на забороненій території…
Показалась Термахівка – звичайне село, хоча більше схоже на селище міського типу зі своїми багатоповерхівками і незліченною кількістю кафе-магазинів. Все б нічого, якби не написи на воротах «ДІТИ», «ЛЮДИ»… Деякі майже стерті залишки біліли, зеленіли, червоніли й свідчили про щит, яким намагалися вберегтися місцеві жителі. Від думок про те, як робили надписи, сподіваючись на захист, завмирало серце. Спочатку їх не помітила, не думала, що щось здивує після згорілої техніки із пташками і повсюдними попередженнями про міни. Та тут було те, що прямо стосувалося людей, які, виводячи тремтливою рукою рятівні надписи, намагалися вижити, вберегти своїх дітей.
Якщо упродовж поїздки ми з мамою ще говорили про навчання, роботу чи друзів, то після Термахівки їхали в повній тиші. Я мала стільки питань, проте не знала, чи батьки дадуть мені відповідь. Особливо про це замислилась, коли згадала крижаний погляд тата у дзеркалі заднього виду. Від згадки мене пройняло холодом, було відчуття, що батьки щось приховують, але одночасно у їхніх поглядах, поведінці й голосі містилися відповіді на всі мої питання.
У Луговиках мене зустріли місцями зруйновані хати, що спали під теплою зимовою ковдрою й навіть не очікували на відбудову. Мабуть, хотіли, щоб їх лишили в спокої після всього, що пережили вони і їхні мешканці. Моє село сміливо прийняло перший удар війни на себе. Це відчувається в повітрі, що зберігає пам’ять про схлипи, крики й переживання, в дорозі, що помережана слідами гусениць, у лісі, що монотонно шумить, погрожуючи кожному мінами, та в людях, які раніше світилися, а зараз нагадували мерців зі скляними очима. Почуваюся зрадницею поруч із ними, бо не переживала того, що пережили вони. Тяжко бачити скляні очі, в яких застиг холод. Сподіваюсь, одного разу до них повернеться весна, вони засяють, забудуть, наскільки це можливо, про жахи війни, яка залишиться найстрашнішим, що вони бачили за все своє довге життя.
Авторка: Інна Буряк